Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Слухай, мій же ніс — не пробірка автоінспектора.

— То ви разом ішли додому? — втрутився Турчин.

— Ішли. Щоб так уже розмовляли, то ні… Я про щось розказував, Іван слухав і мовчав. Я думав, що це Семенов його розстроїв, а тепер бачу, що ні.

— З чого такий висновок робите?

— А про що він міг думати, як не про самогубство? Да, вже як мали розійтися, Іван і питає мене: «Нащо, Митьку, стільки п'єш?» — «Бо хочу», — кажу. А він: «Не можна так жити, як ви живете з Семеновим. Людина, Митьку, повинна жити красиво, бо на те вона й людина». Як, га? І де тільки нахапався таких слів? Сказати, що в книжках, так не бачив, щоб читав.

— На нього інколи находило, — докинув Семенов.

«Значить, у житті Павлюка було щось таке, що він вважав негожим людини, — зродилася в Павла думка. — І вже того вечора чоловік міг думати про самогубство. Чорні мислі намагався пригасити горілкою. Тут, здається, Семенов, не наговорює. Отже, стану афекту, як кажуть лікарі, не було. Все намислив завчасно. Що ж упало на нього? Що?»

Від Павлючки Турчин з донькою пішов у береги шукати, як завжди жартує Люба, сліди босоногого дитинства. Сонце по-осінньому було тепле й ласкаве, вже почали копати картоплю, скрізь темніли чорні латки, картоплиння майже висохло, і гарбузи бадьоро лисніли зеленими та червоними боками, солодко пахло пасльоном, сухими бур'янами і ще багато чим, од чого серце повнилося трепетним хвилюванням за світ, за самого себе, що ти живеш, все це бачиш, відчуваєш.

Чим і як треба вразити серце, щоб добровільно від цього відмовитися і самого себе послати у вічну, холодну темряву, як то зробив Іван Павлюк?

— Тату, не тисни так ручку. Мені болить, — скривилася Ліда.

— Пробач, доню.

Вона підняла на батька ясні (як його, Павлові) очі. В них було чи то здивування, чи зацікавлення.

«Вона все розуміє! — стрепенувся. — Вже так виросла… Коли ж це?»

— Тобі тут гарно? — мовив про інше.

— Дуже!

— Тоді гуляй. А я піду поговорю он із тим дядею.

На свій город вийшов якраз Іван Матлайчук — ровесник і товариш покійного Івана Павлюка. Вони разом росли, разом до школи бігали, до дівчат ходили, разом у колгоспі на конях стали працювати, і дотепер були при конях. Тому й стрічалися день при дні. Мусить же Матлайчук хоч щось знати про свого приятеля.

Виглядав Матлайчук свіжо: чисто, до блиску поголений, біла сорочка з краваткою, сірі штани випрасувані, на чорному піджаку ні плямочки, ні пилинки. З-під нового жовтого паска випихалося черевце. «Медовий місяць переживає чоловік», — подумав Павло і посміхнувся. Матлайчукова жінка, з якою прожив чверть віку і нажив троє дітей, померла від раку. Він щиро плакав, побивався, обіцяв ніколи більше не женитися, бо хіба таку жінку, як була, знайде. Але тримав чимале господарство (одному синові мангану купив, другому дав грошей на кооператив, а ще ж треба було прилаштувати дочку), теща вже не здужала давати йому лад, тому й стала наполягати, аби привів у дім господиню. Іван довго придивлявся до незаміжніх жінок і вибрав собі молодицю на років сім старшу. І, мабуть, не прогадав.

— У відпустку, Якимовичу?

У селі тільки двоє, Матлайчук та покійний Павлюк, так величали Павла ще відтоді, як йому ледь звернуло з двадцяти. Пошана ця була приємною, іноді, правда, для годиться протестував, мовляв, рано, зелений іще, проте…

— Ага. Як ви?

— Та все так… Ніяк не отямлюся. Ти вже знаєш про Павлюка. Ну, померла моя кровна… І зараз, коли згадаю, до сліз болить. Смерть сама прийшла, некликана. Як, бідна моя, за життя чіплялася. Просить мене, було: «Може, є такі ліки, що лікують, а в нас грошей немає, то продаймо корову, свиней, дещо з одежі. Хай я ще трохи проживу, хоч одного сина женимо, Галя школу закінчить…» Ге, думаю, голубко, я своїм життям поділився б, аби тебе можна було від смерті визволити. Коли ж не можна. Лікарі розрізали живота й зашили. Вези, кажуть, дядьку, жінку додому та готуйся до похорону. Я тоді, Павлику, зовсім посивів. А це ж сам, добровільно. Убий мене, на шматки ріж, а не збагну…

— Павлюк про це ніколи балачки не заводив?

Іван глянув на став, потім на запилюжені свої черевики. По його лиснючому, зрідка заляпаному ластовинням обличчю змигнула тінь.

— Як тобі сказати? — заговорив повільно. — Балачка про смерть якось була, але про таку, нормальну, що сама приходить.

— Коли це було?

— Десь днів за п'ять-шість до того, як він петлю на шию накинув.

— Хто перший почав?

— Та я ж… Шлунок у мене коверзує. Ото, значить, сиджу на возі, схилився, рукою за живіт тримаюся. Аж Іван підходить. Питає, що зі мною. Я сказав, потім іще про щось говорили. Я зізнався, що потерпаю, аби не піти слідом за Марією. А він так, ти ж знаєш, як він посміхався, — підкинув рівно брови, губи теж рівно розтулив: «Що, костомахи боїшся?» — «Боюся, — зізнався. — Ніби ти не боїшся?» Він глибоко задумався. Я його ще ніколи таким не бачив. Як підняв очі, в них було таке, що й словами не передати. Холод якийсь, ніби потойбічний. Дивиться незмигно перед себе, але говорить спокійно: «Бувають, Іване, моменти, що смерті не страшно. Зрештою, від неї все одно не втечеш. Рік раніше, рік пізніше…» Я йому й кажу, що волію померти на рік пізніше.

— А він?

— А він довгенько мовчав. Потім ні з того ні з сього питає мене, чого я не будую літньої кухні. Я йому й сказав, що на той рік збираюся. «Ну-ну, давай, не відставай од людей. Тільки не забудь придбати старого дивана». До чого це він вів, я й зараз не второпаю. А ти?

— Думаю, натякав на те, що й ви,