Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Трохи.

Люба вирвала жовту кульбабку, покрутила її в руках і сказала:

— Мама розказувала, що в Павлюка був похорон…

— Дядько Іван був гарною людиною.

— Воно-то так… Тільки ж вішальник. Чого доброго, ще комусь скортить… Павлику, ти розказував колись, що люди кінчають із собою у двох випадках — або у стані афекту, або розумово неповноцінні. Що ти можеш сказати про Павлюка?

Турчин якраз дивився на сусідку. Вона вже длубалася на городі, зрідка кидаючи короткі позирки на Павла і Любу — їй, мабуть, було дивно бачити двох молодих людей, котрі швендяють без діла.

— Павлику, чого ти мовчиш? — легенько шарпнула за рукав Люба. — Я ж питаю…

— Що я тобі скажу? — повільно заговорив Павло; намагаючись зібратися з думками. — Бачиш, я нічого конкретного не можу сказати, бо дуже мало знаю про його смерть. Одначе, здається мені, ні стан афекту, ні тим більше розумова неповноцінність до Павлюка не підходять.

— Тоді мас бути третє.

— Можливо… Щоб ти знала, як мені хочеться докопатися до істини і щоб істина ця була не така, як у всіх вішальників.

— Ти хочеш виправдати наглу смерть Павлюка?

— Здається… Хоч би для власної пам'яті про нього.

— А я так скажу: ніщо не може виправдати самогубця. Хоча… Й не треба так категорично. Оно торік, пригадуєш, коли зубний лікар перерізав собі вени? Жодна душа не осудила його. Всі лише співчували: мовляв, одмучився, бідний. Той же рак, розказували, так вимучив його, що ніякі ліки не допомагали. Від болю свідомість втрачав. Воно, звичайно, якби була надія на порятунок, то можна терпіти. А то ж не було. Лікарі опісля казали, що йому лишилося жити не більше двох тижнів. Чи ж варто було заради цих чотирнадцяти днів зносити такі муки?

— Бувають такі випадки, що за кілька годин життя треба боротися. Приміром, треба закінчити якусь важливу, дуже потрібну людям роботу. Зубний лікар жив лиш одним — очікуванням смерті. А це жахливо. Ну, а Павлюк… Він був потрібен людям. Не знаю, як кому, а мені важко уявити село без нього.

Випровадивши гостей, Турчиниха подалася, було, в береги до дітей, але, побачивши, що вони воркують, мов ті голуби, не стала їм заважати — повернулася до хати, сіла на порозі, згадала своє дівування, ранню смерть чоловіка, труднощі, котрі випали на долю опісля, поплакала у фартух і знову пішла на город. Люба вже сиділа на пеньку, Павло із закачаними холошами бродив по воді і зривав очеретяні китиці, донька стояла на березі й показувала, яку китицю зривати. Турчиниха аж підтюпцем припустилася.

— Ти при своєму умі? — замахала руками. — Це тобі літо, га? Ану зараз же вилазь! Любо, куди ж ти дивишся?

— Вода тепла…

Турчиниха підступила до води зовсім близько.

— Вилазь, бо зараз візьму лозину!

— Хіба ви тата подужаєте? — підвела білі бровенята внучка.

— Як розійдуся, то всім вам місця не буде…

— Де не буде?

— Ніде не буде.

Дівчинка змовкла, прагнула осмислити слова бабуні, і, певно, те їй не давалося, бо вона благально глянула на маму.

— Треба бабуні слухатися, — поспішила на підмогу доньці Люба, — бо вона, коли розсердиться, то скрізь нас знайде і покарає. На землі такого місця нема, де ми могли б од неї заховатися.

Лідуся з острахом і воднораз із повагою подивилася на бабуню.

Павло виліз із води. Ноги в нього були червоні, і Турчиниха наказала йому, щоб розтер їх по самі коліна, далі ще й змусила бігати. Все те Павло робив дуже ретельно, і Лідочка повірила, що бабуня найдужча.

— Мамо, може, ми трохи покопаємо картоплі? — сказала Люба.

— Ще чого не було. Відпочиньте з дороги. Встигнете наробитися.

Всі четверо піднялися на пагорб і посідали на купі картоплиння, ловлячи останні сонячні промені. Говорили про різне, аж поки розмова перекинулася на Павлюка.

— Ніяк не можу повірити, що його вже нема, — зітхала Турчиниха. — Ледь світ не затарабанить його підвода, не зупиниться навпроти нашого двору. Він часто, як іще був їздовим, завертав до мене — скидав оберемок-другий підстилки, паші, гички… Скажу вам — не повірите: Іван частіше у мій двір завертав, ніж у сестрин. Сестру він любив, а швагра ні. Часто казав: «Не хочу я в Семенова бути наймитом. Хай сам крутиться». Останнім часом, правда, він ні до кого не заїжджав. Важко йому було косу в руках тримати. Своє господарство потроху зводив. Дарці те було не по душі — дуже вже заповзятлива до роботи. Недарма її Пружинкою прозвали: крутиться, мов заведена, ніколи не бачила, щоб вона спокійно сиділа та гомоніла, як оце ми з вами. Іван теж не ледар був, не тікав од роботи, як мав здоров'я, то незгірш неї крутився. Щоб жінка працювала, а він вилежувався, — такого йому совість не дозволила б. А що він був совісний, то про це всяк скаже. Ото вже як захворів, бувало, їде біля хати, я гукаю, щоб завернув, а він скривиться й скаже: «Часу нема». А я ж то знаю: час у нього є, просто соромно йому задарма пригощатися. Траплялося, впрошу. Так він, хочте вірте, хочте ні, все на хвороби скаржився. Мені шкода було чоловіка. Раніше, як при силі був, то всім Іван треба був. А коли захворів, поодверталися — їздовий тепер не таке вже й цабе велике. То раніше, відразу по війні, об'їждчику всі в ноги кланялися. Аякже! Хоче — дозволить назбирати колосків, хоче — не дозволить, захоче — буде твоя корова напасена, захоче — не буде. Отак… Здається мені, — вела далі Турчиниха, — все це й привело Івана до самогубства.

— Що воно — «все оце»? — здивувався Павло.

— А скільки ж можна гризти чоловіка за ту горілку? Вбила Дарка собі в голову, що горілка зведе його зі світу, і гризла, мов іржа залізо. Того дня,