Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Заперечую.

— І раніше ніколи не завозила?

— Ніколи.

— Самійленко, що ви на таке скажете?

Жінка не озивалася. Вона пильно, з холодною рішучістю дивилася на Дерев'яного, здається, хотіла стрітися з його очима, але він уникав того.

— Громадянко Самійленко, ви що — відмовляєтеся від своїх попередніх показань?

— Ні, не відмовляюся, — твердо відказала. — Возила я йому мед. І не тільки йому.

— Маріє Дмитрівно, у вас є совість чи нема?! — Тепер уже Дерев'яний ловив її погляд. — Самі тонете, то для чого інших, безневинних топити?

— Я вас топлю? Може, ви мене вже втопили.

— Маріс Дмитрівно!

— Що — Маріє Дмитрівно? Що, я вас питаю? — Голос Самійленко починав тремтіти, ненависть в очах танути, захлинатися в душевному болі. — Йди в тюрму, Маріс Дмитрівно, добро твоє, Маріє Дмитрівно, буде конфісковане. А я, як був директором, так і буду. Не будеш! Чуєш: не будеш! Зі мною підеш!

— Що вона говорить? Що вона говорить? — Дерев'яний благально дивився на слідчого. — Ви повинні… Ви мусите…

— Що — мусите? Рота мені заткнути? Не заткнете! Тепер ніхто не заткне! Годі! Всі пропадом пропадіть — і ти, і Нужний. Це ви… ви скалічили мені життя. І ніхто мене вже не виручить. Ніхто. Господи, де був мій розум? Де він був, господи?

Дерев'яний підхопився на ноги.

— Товаришу слідчий, це наклеп! Я протестую! Протестую. Прошу записати. І прокурора… Негайно викличте прокурора. Вона не має права. Де факти? Це голий наклеп.

— Спокійно, громадянине Дерев'яний, — з притиском мовив Сивокінь. — У всьому розберемося.

— Беріть папір і записуйте, — владно наказувала жінка. — Тільки щоб він, — кивнула на зблідлого Дерев'яного, — звідси не вийшов, бо може нашкодити.

— Ото дав клас, так дав: за одним махом розставив усі крапки над «і», — щиро радів удачі товариша Турчин.

Сивокінь сидів за столом, зіперши голову на руку, дивився на Павла крізь примружені повіки і поволеньки смоктав цигарку. Коли дотліла, погасив у попільничці недопалок і втомлено сказав:

— Якщо по правді, то я на таке не сподівався…

— Чому? Все до того велося. Спрацював, так би мовити, діалектичний закон: кількість перейшла в якість.

Вину Дерев'яного довести було неважко, аби й на небо ліз, доказуючи свою непричетність до злочину. Його викрили не тільки показання Самійленко, а згодом і Нужного, але й бухгалтерські документи, які Самійленко завбачливо приховала від ревізії. Дехто свою частку краденого отримував із рук Дерев'яного або Самійленко. Свідків, безперечно, при цьому не було.

І тут у великій пригоді слідству стала завбачливість Степана Нужного: коли покровителю злочинців, начальнику райсільгоспуправління Пилипу Власюку на його п'ятдесятиріччя дарували імпортне шкіряне пальто, він запропонував під підкладку імпортного шкіряного пальта підшити шматок матерії, на котрім вишити: «Нашому благодійнику і покровителю». Там було перераховано всі речі й гроші, що отримував «благодійник» від комбінаторів. Ніякого підпису не було, зате Нужний розказав, які слова і якою заполоччю вишито.

До «благодійника» прибули з обшуком пізнього вечора. Він уже повернувся з роботи, був одягнений у чорний елегантний спортивний костюм. Худорлявий, підтягнутий, рухливий, обличчя ледь видовжене, без зморщок, сірі очі гострі, проникливі, хоча русявий чуб негустий, крізь м'яке волоссячко просвічувала лисина. Оперативників зустрів холодною усмішечкою..

— Як я зрозумів, ви до мене з обшуком? — підвів рідкі брови. — А ви знаєте, хто я?

— Знаємо, — спокійно сказав слідчий. — Ось постанова. Прошу ознайомитися.

Читав п'яте через десяте або й зовсім не читав, а лише втупився поглядом у написане, щоб у такий спосіб зосередитися, взяти себе в руки. Коли одірвався від паперу, був, як і раніше, спокійний, самовпевнений, хіба що в очах змигувала тривога.

Зайшов Яківчук із понятими, і Сивокінь розпорядився починати обшук.

Перша шафа, яку відчинили, була, як бочка огірками, | забита дорогою імпортною одежею. Те ж саме було і в другій, і в третій. Шкіряні пальта — три чоловічі і чотири жіночі — були у четвертій. Знімаючи їх, Сивокінь відчув, як тіло виповнюється гарячим тремтінням: а що, коли ярлика нема? Заглянув під підкладку одного пальта… Ярлик був у другому. Слідчий обережно, тильною долонею витер із обличчя піт і посміхнувся:

— Ось такі, значить, пироги…

Якусь мить дружина Пилипа Власюка стояла нерухомо, здавалось, і не дихала, потім глипнула на чоловіка. Той ухопив тонкими, збілілими губами повітря, яке нараз для нього стало ватяним, і залементував:

— Це шантаж! Ви не маєте права! Я скаржитися буду! Я зараз… Прокурору… Не дозволю…

— Можна й прокурору, чого там, — мовив слідчий і не втримався від іронії: — Поки ви з ним переговорите, я напишу постанову про накладання арешту на ваше майно.

— Як… це?! За якими законами?!

— У постанові усе буде сказано.

Пилип Власюк рішучим кроком підійшов до телефону, взяв трубку, проте дзвонити не став, лиш пригрозив:

— Ви мене ще запам'ятаєте!

Із Пилипчуком також великого клопоту не мали. Самійленко та Нужний, а згодом і Дерев'яний дали показання. Коли Пилипчук попався в Києві і оперативники воднораз вийшли на Товкача, останній (втрачати йому було нічого) зустрівся зі Степаном Нужним, зізнався йому, що то вони, Товкач і Пилипчук, обікрали квартири, і пригрозив: «Якщо ви зі своїми зв'язками не відведете од нас біди, я викрию ваші махінації з худобою. Нам за квартирні крадіжки дадуть по шість-сім років, ми повернемося з тюрми й знову будемо шоферувати, а вам розмотають усю котушку…» Виручателів не знайшлося, тоді й умовили молодшого Нужного взяти на себе вину. За кожний рік перебування в тюрмі обіцяли платити по три тисячі — кожен по тисячі.

Пилипчук не опирався. На першому ж допиті він зізпався у квартирних крадіжках, сказав, що задум цей прийшов