Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

class="book">— Я вже заодно дам відповідь на репліку товариша Мамітька, — бадьоро продовжував слідчий. — Слідство по справі ще ведеться. Коли Пилипчук попався з краденим, водночас і ми напали на слід Товкача. Останній стривожився шантажем змусив старшого Нужного підставити під удар свого безвільного молодшого брата. Цей номер, як відомо, не вдався. Нужний добре розумів: якщо ми візьмемо Товкача і Пилипчука, то ці обидва викриють його. Тому й пішов на крайність — убивство Товкача.

— Але у Степана Нужного алібі, — тепер уже заперечив слідчий прокуратури.

— А хіба він не міг це зробити чужими руками? Правда, Турчин із товаришами займався людьми, на яких він міг би покластися, і найперше — його молодшим братом, але, на жаль, поїш що ніяких результатів. Про всяк випадок пропоную негайно вилучити рушниці та набої у Нужного, Самійленка і впритул зайнятися Дерев'яним. Головне — пришвидшити ревізію. А може, заодно вилучити зброю і в Дерев'яного? Ні; такий він простак, аби в нього під носом таке варилося, а він нічого не знав.

Під Мамітьком рипнув стілець, він глянув на Сидоренка. Той був спокійний, зосереджений, а після того, як Сивокінь змовк, подивився на всіх доброзичливо.

Скрипка заклопотано глянув на Сивоконя:

— Я в основному згоден із вами. Але, якщо ваша версія не витягне, запасна е?

— Немає.

— І в мене катма.

— А я думаю, — бадьоро заговорив Сидоренко, — версія товариша Сивоконя витягне. Все стоїть на міцній основі. От тільки як бути з Пилипчуком?

— Брати! — вихопився Іваненко.

Начальник посміхнувся.

— А що ви скажете, товаришу Турчин?

— У нас нема підстав, щоб арештовувати Пилипчука.

— Як-то нема? — гарячкував Іваненко. — Все ж за те, що він злодій.

— То наші припущення. Фактів же обмаль. Хоча — ми їх роздобудемо і, сподіваюся, дуже швидко.

— У який спосіб? — суворо блиснув очима Сидоренко. — Час не жде. Ми розкрутили справу. Треба її завершити.

— Зараз нічого конкретного не можу сказати? Може, слідство щось має?

— Треба подумати, — сказав Сивокінь.

— Усім треба думати. Всім. А не тільки товаришам Сивоконю й Турчину, — начальник зупинив погляд на своєму заступникові. — Підкидати репліки найлегше.

Мамітько і не зворухнувся. А Турчин подумав: «Шліфується начальник».

54

Степан Нужний мовчки слухав звинувачення, яке проти нього висував Сивокінь. Коли той скінчив, він тихо зітхнув. Таким же спокійним та байдужим він був і тоді, коли йому зачитували постанову про арешт, мабуть, внутрішньо до цього давно готувався і тепер сприйняв усе, як фатальну неминучість. Знав, на що йшов. Доведеться з ним багатенько поморочитися.

Нужний витяг із кишені чисту, добре накрохмалену хустинку, неспішно витер своє розповніле обличчя, тлусту шию, так само непоспішливо поклав хустинку назад. Прокашлявся.

— А що це дасть? Все одно лапті мені сплітаєте… Ех, хай би той день був пропав пропадом, коли мені збрела в голову ця ідея!

— І скільки від того дня минуло?

— Багатенько. Три роки з гаком.

— Як я зрозумів, ідея навіялася вам?

— А кому ж іще? І, знаєте, почав із малого. Три корови на відгодівлі отелилися. Телятка бігали, росли літом на дармових харчах, ніде не рахувалися. От мені й шепнув лихий: «Продай їх комплексу». Я й продав: одне оформив на себе, друге на брата Геннадія, третє на кума. І нічого, пронесло. Тоді я спробував іще. Далі — більше, апетит розгорівся. І закрутилося…

— Як вам вдавалося такий довгий час приховувати свої махінації від ревізорів райсільгоспуправління і директора?

— Вдавалося. Пасовиська наші в лісах. Коли приїжджали ревізори, я давав команду пастухам, і вони скільки-то голів од гурту відганяли. І все шито-крито.

— Ну, а взимку?

— Зимою… До десяти голів я від самого господа-бога втаю.

— Як?

— Переведу з одного приміщення в друге.

— Ну, а як вдавалося обдурювати директора?

— Дуже просто. Він усе більше заводом керує, а на комплексі я господар. Йому що від комплексу треба? План. Він у нас був. І м'ясо було найдешевше в районі. Тільки тут, скажу я вам, не зовсім справедливо виходило. М'ясо виробляв я, а хвалили Дерев'яного. І премія в нього завсігди більша, ніж у мене. Може, це й штовхнуло мене на злочин. Якби не ця кричуща несправедливість, то хто знає, як воно повелося б.

— Що й казати, несправедливість кричуща, — згодився Сивокінь. — Коли ще взяти до уваги, що за темні діла на комплексі і йому доведеться відповідати.

— Як-то? — насторожився Нужний.

— А так, — не став пояснювати Сивокінь, аби зоставити чоловіка в невідомості. — Я вже вас попереджав, що тільки щире сердечне зізнання може полегшити вашу вину. Доводиться ще раз про це нагадати.

— Могли б і не попереджувати, і не нагадувати. Карних кодексів я не читав, а от книжки почитую ті, де про вас, про міліцію…

Мова Нужного була спокійна, розважлива, ніби він — не злочинець, а слідчий — не слідчий, лиш добрий попутник у вагоні поїзда чи в автобусі. Влучивши момент, Сивокінь глянув у Степанові очі. Там — ні хвилювання, ні тривоги. Схоже було, чоловік охоче розкривається в одному гріху, щоб у такий спосіб утаїти набагато важчий, наприклад, убивство людини. Але ж у нього залізне алібі — був до півночі на іменинах у приятеля. А може, загріб жар чужими руками? Чиї ж то руки? Молодшого брата чи Губенка? Другий відпадає, а перший… У Геннадія теж ніби тверде алібі.

— Значить, попереджувати не треба. Тим краще. Тоді скажу вам: попри все, ви зі слідством не щирі. От говорите, що вам вдавалося викручуватися від ревізорів обманом, а в нас є інші відомості: кожна ревізія закінчувалася виїздом «на природу».

— А ви скажіть мені, хто з ревізорами не їздить «на природу»?

— У кого совість чиста.