Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
— Свідка ви купили?
— Як — купили? — стрепенувся Нужний. — Це вигадка!
— Тоді прошу пояснити: за які заслуги ви пригощали Яковенка, викинувши для цього сімдесят карбованців?
— Ми пили просто так. Зустрілися і…
— «Просто так» ви могли випити пляшку вина. А коньяк «просто так» у ресторані не п'ють. Може, тут пахне сіном? — спитав Павло і подумав: «Що я роблю? Я кидаю їм рятівний круг — ухопляться за нього. Чи, може, тут і справді… сіно?» — Чого ви так дивитеся?
Геннадій кліпнув, зібрався щось сказати, але очі враз взялися холодним спокоєм: вирішив і далі стояти на своєму а чи намислив ухопитися за «рятівний круг» — спалене сіно? Всього можна чекати.
І Турчин продовжував:
— Повернемося до ресторану. Отже, про що ви там розмовляли?
Нужний мовчав, ніби й не до нього мовлено.
— Ви що, не зрозуміли?
— Зрозумів.
— Так у чому річ?
— Я не пам'ятаю.
— Жодного слова?
— Жодного… Ми багато випили…
— Але спочатку, коли сідали до столу, були тверезі?
— Трохи дома хлебнув…
— Не обманюйте. У вашій хаті горілка не водиться.
— Я купив.
— Де?
— У магазині.
— Вас продавщиця знає? Зараз ми туди поїдемо і вияснимо. Тільки прошу не забувати: ви вже раз завинили перед законом. Востаннє питаю: про що розмовляли?
Холодний спокій в очах Геннадія зник. Вже дивився на капітана жалібно, ніби випрошував у нього помилування. Потім тихо, ніби собі в пазуху, зашепотів:
— Хвалилися, хто і як рибу ловить. Більше ні про що, тільки про рибу. А дослівно не пам'ятаю, бо ж… самі знаєте…
Продавщиця магазину лиш глянула на Геннадія Нужного, як по її повних губах ковзнула весела посмішка:
— Чого ж не знаю? Клієнт, можна сказати, постійний. Часто бере вино. Правда, останнім часом заявляється рідко, видно, десь нанюхав самогонницю.
— То де брали горілку? — знову запитав Турчин у Геннадія вже на вулиці.
— У самогонниці. Але я вам не скажу, бо ви її оштрафуєте.
— От що, Нужний, мені набридли ваші викрутаси. По горло ситий ними. Востаннє питаю: з якої пагоди напували Яковенка?
— Не знаю. Мені Губенко сказав: підемо, то я й пішов.
«Чи він і справді такий тупий, — думав Турчин, — а чи тільки вдає з себе тупого? Треба дізнатися, з якої нагоди вони випивали. Може, саме тут заховано один із кінців?»
50
На запитання, про що вони розмовляли з Яковенком у ресторані, Губенко довго не відповідав. Іскри тривоги змигували в його очах і гасли.
— Вам усе переказувати?
— Можна.
— Але ми стільки говорили… Всього не пригадаєш. Про риболовлю говорили найбільше — історії різні згадували, вихвалялися один перед одним.
— Вихвалялися чи хвалили один одного?
Губенка збило з пантелику таке просте запитання. Певно, дав би багато, аби дізнатися, що за ним ховається. Тому знову мовчав.
— Так важко пригадати? Ну й ну… І неправда, що ви говорили тільки про одну риболовлю. Ми розпитували про те деяких сусідів по вашому столику, офіціанток. Так що, Губенко, годі відпиратися. Ви і вся ваша компанія заплуталися — далі нікуди.
— В усьому заплуталися, — додав Скрипка.
Губенко подивився на нього злякано. Він знав закони, через те й боявся слідчого прокуратури куди більше, ніж оперуповноваженого, і саме це наводило на думку, що він убив Товкача. Якщо вбив навмисне, тоді й квартирні крадіжки — на їхній совісті. У ресторані вони й справді добре випили, розмовляли голосно, і офіціантка чула, як ці рибалки-браконьєри клялися у вірності один одному, вічній дружбі, Губенко і Яковенко цілувалися. Досі між ними дружба не водилася, були знайомі між собою, як усі рибалки. Що за цим стоїть — спалена скирта чи Яковенкова брехня: на річці він нікого не бачив?
— Значить, несила пригадати, про що говорили в ресторані. — Мова Турчина була тверда. — Навіть не можете сказати, хвалили один одного чи вихвалялися один перед одним?
— Я хвалив Яковенка, що він добрий рибалка, — тихо сказав Губенко.
— Бачите, як воно виходить: ви пригощали Яковенка, ви його вихваляли. Скажете, просто так? Ніхто цьому не повірить. Ви платили йому за послугу. Яку? Добре розумієте, куди все хилиться…
— Але ж до. всього того я не причетний. Повірте.
Губенко жалібно кривився. Скрипка, котрий досі більше мовчав, ніж говорив, прокашлявся.
— Дарма, Губенко, стараєтеся: вам нас не розжалобити. Коли ви незугарні заперечити факти, що засвідчують вашу участь у злочинах, нам доведеться вдатися до крайності — арештувати вас.
Губенко шарпнувся, видно, хотів заперечити, але на тих кілька слів не вистачило сили. Його обличчя посіріло, зморщилося.
— Але ж… — нарешті спромігся на мову.
— Ніяких «але»! — урвав його Скрипка, — Ми і так із вами довго морочилися, — І до Турчина: — У вас чистий бланк є? Я напишу постанову.
Вікторові очі розширилися, вони були сповнені відчаю. Враз пожбурив під ноги кашкета, істерично закричав:
— Хай пропаде! Хай усе пропаде! Я скажу. Скажу всю правду. Зашипіть. — І, перехопивши повітря, випалив одним духом: — Ми з Нужним спалили скирту. Ми! І більше нічого не робили. Чуєте: нічого — ні я, ні він.
Скрипка і Турчин переглянулися, в їхніх поглядах було здивування, тільки ледь-ледь зблискувала цікавість: якої далі заспіває. Та чоловік лиш важко дихав. Зійшов наплив того бурхливого, неконтрольованого, що захопило всього, понесло і викинуло на другий берег.
— Як усе було? Розкажіть!
Віктор в'яло підвів голову, подивився на слідчого й оперуповноваженого. Страху чи хвилювання в погляді не