Буря в склянці води - Вітаутас Петкявічюс

— А в чім річ? — глянувши на них, весело сказав Білл. — Мені байдуже — гойдатися на пароплаві чи трястись у сідлі, нехай тільки добре заплатить.

— Ти, Білл, маєш рацію! — сказав Дрейк Великий Вишкварок.

Обидва ще зелених ковбої з заздрістю в очах вклонилися славнозвісному Біллові й вийшли поглянути на коней, інакше кажучи, намагалися втекти з честю, але один із них одразу ж повернувся з револьвером у руці, — Сто чортів у печінку! — заверещав він, начебто золоту жилу знайшов. — Хто пофарбував мого коня?!

Білл знову погрався своїми гарматками й щиросердно признався:

—Малий, це зробив я… А що ти хотів сказати тим приском?

Нічого, сер!.. Я тільки прийшов сповістити, що фарба вже добре висохла.

— Мужчина! — Білл сховав зброю, — Дружба? — спитав він весело.

— Дружба, — зрадів ковбой.

— О’кей!.. І, щоб не було, хлопче, образи, коли чистимеш свого коня, не забудь і мого. Та дивись мені, без пустощів!

Коли ковбой слухняно зник за дверима, Дрейк Великий Вишкварок нахилився до бара, вмочив палець в сливове варення і нишком написав «На тебе чекає Макс. Справи — смертельні. Заробіток — шалений». Потім він почав голосно щось говорити й непомітно облизав палець і злизав напис.

— Ось які справи, мій любий.

Біллові двічі цього повторювати не треба було. Він скочив у сідло і вихором помчав в інше умовлене місце. Його пробував наздогнати той молокосос, його новоспечений товариш, але іскри від підків Біллового коня в деяіких місцях підпалили висохлі прерії, і вогонь та дим затулили його від очей хлопця, та ненадовго.

Коли Білл примчав до нової корчми, яка називалась «Річка повертає мимо», його зустріти вийшов той капловухий ковбой і, знявши бриля, відрекомендувався:

— Містере Білл, мені здається, що ви трохи запізнюєтесь?..

Буфало Білл остовпів. Такого приниження він іще не зазнавав у своєму житті, отже витяг кольта й пристав його до скроні коня.

— Стривайте! — підняв руку хлопець. — Мене звуть Мактом Роєм. Ти, Білле, не дуже переймайся. Твого мустанга справді перегнати неможливо, але я свій шлях трохи скоротив на даху вагона. Нам треба серйозно поговорити.

— Ти й досі про ту шкапу й зелені фарби? — спитав його Білл і ніби ненавмисне погладив кольта.

— А як ти гадав? В Америці всі справжні ковбої — наші.

Тим часом до корчми під’їхав чималий загін брудних ковбоїв у поганому настрої. Вони ліниво прив’язували своїх вгодованих коней до непофарбованого стовпа. З ситого хропіння їхніх коней Білл враз зрозумів, що то конкуренти Макса, але намагався цього не виказати, бо хоч що там кажіть, а вороги є вороги.

— Ой лишенько, кого я бачу! — раптом вигукнув один із них. — Таж це Буфало Білл!

— Щоб мені повилазило! Це ж вигукує та стара свиня О’Міл! — відповів йому Білл.

— Хто він за один? — Макт Рой ненароком витяг револьвер.

— Це мій Мартін Ворог, — відповів Білл, — якого я ніяк не можу позбутися.

— Який, отой цибатий?

— Ні, отой, що біля гнідого коня.

— Білле, та в них усі коні гніді.

— Ну, отой, у брилі кольору хакі.

— Та в них у всіх брилі такого кольору, — ніяк не міг зорієнтуватися Макт Рой.

— Он отой, у картатій сорочці! — підвищив голос Білл.

— Та вибач мені, але ж вони всі в картатих…

Біллові увірвався терпець. Він витяг свій кольт шістнадцятого калібру, поклав усіх ковбоїв, а одного залишив.

— Ось цей! — сказав він отетерілому Макту Рою серйозно.

— О’кей, Білл! Ти скачи до Старої Калоші, Макса, а я цим якось порахуюсь.

— Гаразд, хлопчику! Мені тепер устрявати в бійку не можна. Але коли ж ми зустрінемось?

— Завтра, — відповів Макт Рой, стріляючи в Мартіна ворога.

— А де?

— Байдуже.

—О котрій годині?

— Мені однаково.

— О’кей! Тільки дивись не запізнись! — вигукнув Буфало.

Білл, більше не встряваючи ні в які небезпечні приключки, помчав у ту страшенно засекречену установу, в якій віконниці схожі на двері вогнетривкого сейфа, кватирка — на жерла гармат, а підлога — гнила.

— Спасибі тобі, мій хлопчику, — зустрів його Макс Стара Галоша. Обійнявши Білла, він втяг носом свіжий запах прерій, змішаний з кінським потом і смородом старого сідла, поплескав хлопця й тихо мовив: — Впливові люди цього разу добряче витрусять свої капшуки. Те повстання обіцяє дуже великі проценти.

— О’кей! — відповів Білл. — Укладай угоду.

— Вона вже готова, — відповів Макс і, подивившись в очі Біллові, спитав: — Фіфті-фіфті, так би мовити, пополам? — Чудово!

Обидва скріпили гербовий папір підписами і сховали його в сейфі, не в якійсь таємній схованці. Вони міцно скрутили кожен свій примірник і запхали в патрони кольтів шістнадцятого калібру.

Красивий і ставний генерал викликав начальника таємної служби полковника Жюжю і вручив йому дивовижної краси й пахучості квіточку.

— Як ви гадаєте, мосьє Жюжю, звідки ця чудова квіточка? — спитав він добре замаскованим голосом.

Полковник підніс квітку до свого великого носа, глибоко вдихнув її свіжий запах разом з кількома пелюстками, що відірвалися, з хвильку подумав, висякався в майстерно вишитий носовик і відповів:

— З острова Лімпопо, з міста Бімбамбула, з губернаторського саду і, якщо не