Буря в склянці води - Вітаутас Петкявічюс

— Прошу точніше, — спокійно зустрів їх брат.

— Твій корабель як решето: тільки-но витяг зі стіни штепсельну вилку, як у дірочки цівками побігла вода…

— А назад усунути не додумався?

— Додумався.

— Герой! А ти чого кричиш? — звернувся він до іншого брата.

— Ледве витяг у ванні затикачку, як вода вдарила аж до стелі, мов фонтан у парку… Над силу заткнув.

— Усе зрозуміло, — не виказав паніки молодший. — Ванною треба користуватися тільки тоді, коли корабель не навантажений, тобто під час відпочинку. А цівка води — не електричний струм, не вб’є. Аби гіршого лиха не було.

Через місяць після важкої напруженої роботи старий «Дельфін» повернув собі молодецький вигляд і вперше, підлатаний, підфарбований, підняв якір. Ходовий вітер напнув вітрила, і корабель пострибав з хвилі на хвилю. Всі три Накаси працювали ревно, а четвертий вивчав літопис корабля…

Тільки в обід, коли Юле вдарила ложкою в сковороду, Крапас наказав кинути якір, спустити вітрила й запалити сигнальні вогні.

— Будемо обідати в кают-компанії! — сказав він і не переклав цього слова на литовську мову, бо всі добре знали, що те приміщення в кінці корабля чоловікам правило і за їдальню, і за спальню, і за робочу кімнату. Тільки Юле мала окрему кухню і підвішений лежак.

Обід видався на славу: жемайтійський борщ, аукштайтійські цепеліни{Цепелінн — картопляники у формі кульки, начинені м’ясом.} і дзукійський квас. Але всі їли й кривилися.

— Ну, як?.. Подобається? — не могла всидіти на місці Юле (з радощів вона не помітила, як усе посолила тричі).

— Чудово! — відклавши ложку вбік, сказав капітан м’ї. — Сіль була дуже смачна, тільки чому ти в неї так маборщу всипала?

Але цей малий недолік не міг затьмарити їхнього доброго настрою. Тільки ввечері, коли треба було на ніч мити ноги, старий Накас у ванну прийшов з рятівним поясом.

— Чи ти здурів, — здивувалася дочка рибалки, — чи тільки починаєш!

— Не довіряю я тій воді, — відповів Напаліс, син Нікодемаса. — Якось боязко, коли не відчуваєш землі під ногами. — Він глибше, ніж у кадушку, не пірнав і ширше, ніж ночви, не перепливав, отже, мав право так говорити.

Так і жили всі на воді, возили чужі товари, чуже багатство доправляли, а самі ледве кінці з кінцями зводили. Залазили в борги й знову сяк-так вилізали з них, бо податки платили менші, ніж інші власники кораблів, та від торгового молотка викручувалися Як це їм удавалося — можна довідатися з щоденника корабля.

Але таємниця була дуже проста: обидва брати й бать працювали на Крапаса, а він не мав чим їм платити, корабель, згідно з законом, переходив у власність іншого брата. Тоді Крапас починав працювати на Рапаса, доки той збанкрутує і за борги віддасть корабель Напасові. Потім знову всі працювали, доки Напас не витримував такої конкуренції… І так усі по черзі, без кінця-краю…

Збирачі податків і так і сяк голови сушили, і так і сяк мізком ворушили, але ніяк не могли розлущити того міцного горішка, тож морський міністр наказав найвидатнішому із шпигунів Джеймсу Бонду сімейну таємницю Напасів розгадати, а сам, маскуючи наміри королівського супер-розвідника, опублікував статтю під назвою «Дельфінові кризи не страшні».

Брехня міністра облетіла всі країни, і в якому порту кидав якір «Дельфін», миттю біля нього шикувалася черга моряків, які пропонували свої послуги. Але ті люди тільки моряцькі штани носили й тільники, а насправді були закоренілі шпигуни. Уважно придивившись, під їхними бакенбардами, бородами можна було розпізнати й німецького Ганса Герінга, і англійського Джеймса Бонда, і французького Маже Мажо, і італійського Джовані Джовіні, і царського таємного радника. Серед них бракувало тільки американського супершпигуна Буфало Білла.

Погода була чудова. В морі купалося сонце. Легкий вітерець у два бали напнув вітрила «Дельфіна» і, легко підштовхуючи, пригнав його до берегів Африки, а точніше, до. острова Лімпопо, де спалахнуло повстання місцевих жителів проти відкривачів, визволителів та завойовників, тобто жорстоких колоністів. Про повстання брати дізналися від негрів, лондонських докерів, які, щоб підтримати своїх співвітчизників, зібрали гроші, купили велику кількість зброї і попрохали свого вірного друга Накумбу доправити цей вантаж на острів. Екіпаж «Дельфіна» охоче погодився і, сховавши зброю під усякими бусами, брязкальцями купця Макт-Камари, корабель негайно вирушив у далеку путь.

На ранок восьмого дня «Дельфін» нарешті підійшов до берегів цього чудового острова. Опустивши половину вітрил, Крапас зменшив швидкість, збудив брата, дав йому бінокль і наказав удень і вночі вести спостереження, чи не побачить потрібних людей.

Близько полудня Напас вигукнув:

— Увага, за бортом міна! — а коли придивився уважніше, уточнив: — Кінчай підготовку! За бортом бочка! В бочці людина. Два румби праворуч! Три ліворуч! Підготувати рятувального човна!

Нарешті Крапас підплив до бочки, з якої стирчала голова керівника повстанців.

— Hello! — привітався Напас. — Ти в цій бочці курчат висиджуєш, чи як?

— Акул, — відповідав чоловік. — Бувай здоров, Накумбо!

— Здоров будь, Чінго Чанго! — старий докер упізнавши доброго товариша, з яким працював колись у лондонському порту, і швидко підняв його на палубу. Тубілець пояснив, що всю привезену зброю негайно треба втопити на цій мілині.

— Ти з глузду з’їхав?! — здивувався капітан Крапас.. — Таке багатство!

— З глузду з’їхав генерал-губернатор, — відповів йому великий ватажок повстанців Чінга Чанга. — Весь його флот уже третю добу нишпорить по затоці, ловить мене і обшукує кожен корабель, який прибуває й відпливає. Словом, не баріться!

— А як ви потім знайдете зброю?

— Не хвилюйтеся, наші шукачі перлів дістануть з будь-якої глибини.

Чоловіки швидко склали зброю в порожні бочки, наглухо забили їх і спустили у воду в наймілкішому місці. Ватажок повстання передав торбинку