Буря в склянці води - Вітаутас Петкявічюс
Як тільки галас досяг їхніх вух, Макпіпа сказав:
— Тепер спробуй-но почути голос розуму, коли навколо так загуло.
Але його колега не відгукувався.
— Що ти думаєш про ту позаторішню бочку пива, яка остаточно видихалася, любий Бонде? — не відставав Макпіпа.
— Нічого особливого, сер. — Учень закурив турецьку сигару, якусь мить прислухався до внутрішнього голосу й тільки тоді відповів: — Якщо вже переслідувати правду, то тільки з благородних міркувань.
— Мені теж так здається, бо потурання серед нас уже давно стало своєрідним розбоєм повзаючих на колінах. — Бонд тихо захихикав, а вчитель вів далі: — Коли ті всі любителі набігаються і наговоряться до очманіння, тоді ми з тобою й скажемо останнє слово.
— Я на все готовий, — промимрив учень.
Вони знову замовкли надовго, щоб краще чути свій внутрішній голос, до якого знічев’я ринуло море добрих бажань — щось таке зробити чужими руками на благо своєї батьківщини. А в той час у всьому палаці зчинився такий гармидер, що Макпіпа знову не витримав.
— Бонде, — сказав він, випивши індійського чаю, — а що як ми зіграємо партію в більярд?
— На що?
— На губернатора острова Лімпопо.
— З великим задоволенням, — відповів Джеймс, — невже його справи такі погані?
— Гірших за губернаторських не буває, — пожартував Макпіпа, і вони подалися в дуже милий Кенсінгтонський клуб.
Першим почав сер Макпіпа. Він націлився й легким, але раптовим ударом, який могло помітити тільки дуже досвічене око, хряснув у піраміду. Від такого удару половина куль упала в більярдні лузи. Другим ударом він поклав на місце ще одну, але так майстерно, що куля, обігнув «рябого», стукнулась об номер дванадцятий і примуси його впасти в лузу.
— Бачиш, Бонде, — сказав він, задоволений собою, — гті можна витримати всі удари долі, якщо навчишся під них щоразу підставляти чужу голову. Тепер твоя черга.
Двічі Джеймсові повторювати не треба. Він націлився якось знизу і так торохнув по найближчій кулі, що та скочила на іншу й завмерла на місці. Але так могло здатися тільки недосвідченому більярдистові. А насправді нижня куля, отримавши такий смертельний удар, скажено крутилася під першою і потроху наближалася до лузи…
Що вони впадуть у різні лузи, не було ніякого сумніву, тож сер Макпіпа не чекав кінця і підняв руки вгору.
— Вітаю, — сказав він з гіркотою і гордістю. Це була людина з залізними нервами. Його електронний мозок мав стільки усіляких закруток і лабіринтів, що з них рідко коли вихоплювалася якась думка. Бажаючи отямитися від визнаної поразки, він запросив учня до столика пообідати з ним й почав розповідати: — Одного разу, коли я полюу Сахарі, раптом з-за дюни з’явився поранений кимось лев. Я схопив рушницю, але її затвор — ні з місця, бо був засипаний піском. Тоді я скочив у машину, але мотор — ані руш, теж повен піску. І коли б я за якусь мить не видерся на велетенське дерево, то сьогодні з тобою не грав би в більярд.
— Це дуже цікаво, але дозвольте зауважити: в Сахарі рева не ростуть.
— Тобі, хлопче, треба б знати, що під час такої смертельної небезпеки ніхто на такі дрібниці не зважає, — спокійно витримав напад Макпіпа і глибоко затягнувся турецькою сигарою.
Джеймс не сперечався з ним, бо знав, що сер Макпіпа ніколи не бреше і якщо розповідає про таке, чого не було, то це не означає, що так ніколи й не буде. Intelligece Service — це установа, яка не любить жартувати, а її службовці — визначні гумористи Англії — тут зібрані від самого їхнього зеленого дитинства. Бондові пощастило. В розвідники він попав, коли вже закінчив першу групу дитсаду. Тоді по них приїхав ще зовсім молодий сер Макпіпа і заговорив до Джеймса, який грав з колодочками:
— Як ся маєш, малюче?
Спочатку Джеймс зніяковів, але внутрішній голос йому підказав:
— Не соромся, Бонде, бо перед тобою стоїть сама доля.
І він весело відповів:
— Чудово, сер!
— Тоді, може, ти скажеш мені, хто літає і схожий на слона? — знову запитав розвідник.
— Летючий слон, — не моргнувши, відповів малий Джеймс.
— А хто літає, дуже схожии на слона і до того ж дуже небезпечний?
А що Джеймсові батьки були високого походження і дуже патріотично настроєні люди, то сер шпигун дуже швидко, нагадавши про взаємну користь, їх переконав, і молодий шпигун почав прискорений курс шпигунства. Передусім він шпигував за своїми друзями, потім за сусідами й навіть за батьками, але ніхто й гадки не мав, що він таємний агент, і Джеймс, на заздрість усім, мужнів, поки не став джентльменом — міжнародним гангстером. Він вмів не тільки вільно їздити на конях, влучно стріляти, а також володів навіть сьома основними мовами світу, добре грав на скрипці, більярді, співав в опері і танцював у королівському балеті, отож за допомогою мистецтва так натренував свій внутрішній свій голос, що безпомилково міг сказати, що думає людина сьогодні, що подумає завтра і що скаже післязавтра. Таке довершене чуття допомагало йому в скрутних обставинах.
Одного разу він ходив берегом озера і спостерігав, як відомий художник малював картину, як клав фарби і знову знімав їх шпателем з полотна. І раптом внутрішній голос каже Джеймсу голосом сера Макпіпи:
— Бачиш, Джеймсе, як тобі довелося б мучитися і тяжко працювати, якби ти не вмів фотографувати.
То було вперше, але від того часу його внутрішній голос теж почав працювати. Він не замовкає і сьогодні, хоч губи замкнені таємничістю, мовчать. Цього мистецтва його прекрасно навчив Макпіпа. З першого ж їхнього знайомства Джеймс як замовк, так і промовчав чотири роки, доки