Буря в склянці води - Вітаутас Петкявічюс

— Слухай, Мажо, якби ти не спав так багато, то сьогодні був би полковником.

— А може, й генералом, мосьє.

«Який розвиток!.. Яка підготовка!» — милувався полковник своїм підлеглим, але ще суворіше, щоб не розбестити його, сказав:

— Мажо, вимкни той клятий струм з усіх апаратів, сьогодні треба потренувати свій мозок. Ти коли-небудь бився на дуелі?

— Ні, мій полковнику, не випадало, але ляпаса я отримував не один раз.

— Це страшніше за дуель. Отож слухай: завтра вранці ти повинен виїхати на острів Лімпопо.

—А чому не сьогодні?

Полковник вибіг з-за столу, обійняв свого учня, поплескав по плечах, потис праву руку і, дуже схвильований, сказав:

— Усе-таки ти велика людина, Мажо!

— А заробіток? — вибравши найпатріотичнішу мить, розвідник не забув і про себе.

Полковник блискавично прикинув: генеральші — нова шуба, жінці — кожушок, — і після цього сказав:

— Як завжди: генералові — честь, мені — його тінь, а тобі — що зостанеться.

— Інструкції?

— Їх отримаєш на місці.

«Щоб так мало заробляти, виявляється, треба все життя наполегливо й довго вчитися», — вперше засмучено подумав Мажо. Потім по-військовому попрощався й побіг до каси по квитки. Просунув голову у віконце й підупалим голосом сказав гарненькій касирці:

— Слухай, дівча, скільки коштує ось це китайське віяло, яке лежить на вашому столі?

— Дорожче — двадцять франків, а дешевше — тільки десять.

— А чому, моя люба, така велика різниця?

— Бо з дорогим віялом треба рухати рукою, а з дешевим головою.

— Чудесно! Я беру дешевше, бо мені завжди приємно ворушити мізками, — сказав Маже Мажо, і ніхто з пасажирів у залі не запідозрив, що це пароль, хитро придуманий полковником Жюжю.

За півгодини відомий шпигун і гарненька касирка вже сиділи у вагоні-ресторані експреса «Париж — Стамбул і лікувалися від безсоння.

— Дивно, — без угаву торохкотіла супутниця Мажо ще півгодини тому я про вас не мала анінайменшого уявлення, а тепер оце їду з вами на край світу.

— В нашому неспокійному житті трапляються такі випадки, — засунувши руку в кишеню, Мажо непомітно регулював апаратуру, якою був напханий.

— Я відчувала, що ви прийдете, тож нічого не робила, тільки повторювала той злощасний пароль.

— Нічого не вдієш, — знехотя відповів Мажо, — доки у світі є такі дрімотні країни, в яких люди ворушать головою і без віяла, ми повинні жертвувати собою. Але, Фіфі, май совість, нам про такі справи говорити суворо заборонено.

— Не повчай мене, я й не таких бачила, — махнула рукою касирка, — якби людей гризла совість, то вулицями ходили б самі кістяки.

Увімкнувши таємні навушники, розвідник збирався вислухати останні вісті, але Фіфі глушила всі його підсилювачі.

— Віяла тут ні при чому. Ми маємо жертвувати собою тому, що в більшості країн мавпи перетворилися в людей набагато пізніше, ніж ми з тобою.

— Фіфі! — розвів руками розвідник. — Не треба переоцінювати свої сили.

— Але нема чого й скромничати.

— Люба, якщо не маєш совісті, то май розум.

— Якщо я думаю, виходить, я живу. Ти так хотів сказати?

— Навпаки!.. Якщо я думаю, виходить, з цього живе моя жінка, — відрубав розвідник.

— А начальники?

— І вони.

— А я?

— І ти.

— Мажо, любий, коли не таємниця, то скількох людей ти годуєш?

— Багато, дуже багато, — розгнівався суперрозвідник і несподіваним рухом притис до рота своєї супутниці носовик, змочений снодійними ліками, відтяг її у купе, поклав у постіль, а сам сів спокійно послухати останні вісті…

Раптом у найкращу погоду влітку, коли сонце котилося над землею і половина клайпедчан ще мокла в морі, з села Королівка таємно зник перший і останній турист, який так ревно спостерігав за хатою рибалки Цесоріса і так наполегливо тренував свого службового собаку — вовкодава Пуціса. Від того пам’ятного дня ніхто більше так старанно не ходить на пошту і так уважно не читає інструкцій, які всіма шляхами надсилали йому з Клайпеди.

Того чудового липневого дня імператорський гонець на коні з коротким хвостом приніс йому першу дуже термінову телеграму: «Негайно обидва повертайтеся до Центру. Полковник Шмульке».

Так званий «турист» Ганс Герінг трохи не позбувся мови від жаху, але, як того вимагала інструкція, одразу дав відповідь: «Зараз не можу. Пуціс без дозволу з’їв мою ковбасу, за що повинен відсидіти дві доби арешту. Йонас Сільке».

Хоч і даремно було загнано коня, але Центр погодився: «Виїздіть через дві доби. Шмульке».

І ось вони вдвох уже в поїзді. Пуціс, відбувши покарання, спокійно собі дрімає під лавою, а в Ганса Герінга все ще попереду, отож він тихо повторює інструкції:

— По-перше, собака — чотиринога тварина, призначена для підтримування порядку.

По-друге, собака хапає людину за ноги, бо відчуває, що тут найбільше кісток.

По-третє, собаки багато знають і багато розуміють, але ще більше мовчать, а деякі солдати роблять навпаки.

По-четверте, найбільше лихо для собаки те, що блохи хворіють на безсоння.

По-п’яте, брехня, що собаки розповсюджують бліх. Блохи розповсюджуються самі, а собаки тільки збирають цих паразитів.

По-шосте, собак кусають тільки блохи, а людину гризуть і блохи, і собаки, і совість.

По-сьоме, якби собаки вміли говорити, то одразу б зникла їхня велика дружба