Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха

розмаху, про який говорять усякі там знавці, плюнули у води Гудзону, покаталися в сабвеї, відвідавши заодно Брайтон-Біч і переконавшись, що російською там говорять китайці і негри-полісмени, одне слово, поводили себе як тупуваті туристи-совки. Їм вистачило на все два дні, потім стало нудно від американської байдужої одноманітності. Захотілося рідних очікуваних несподіванок.

Та про мету свого приїзду вони не забували. Проаналізувавши отриману інформацію і прикинувши можливі варіанти прямого контакту з об’єктом, обидвоє зійшлися на мисливському принципі: дичину необхідно виманити.

— Ну, чого мовчиш? — Віта квапила з відповіддю напарника, котрий, здавалося, ніяк не відреаґував на викладений план операції.

— Не певен, що вийде. Чужа країна, зовсім інші правила гри... Сумніваюся...

— Значить, все буде о’кей! Раз є сумніви, значить, переконаний в успіху. Будь-який підручник із психології чи їхній оцей Дейл Карнеґі скаже те ж саме. Не сумніваються ні в чому лише дурні, а коли у них що клеїлося?

— Дурням саме й таланить, сонечко, — Антон покрутив у руках фото доньки Селіді. — А нічого лялька. Мабуть, м’яса не їсть.

— Це ще чому?

— А вони тут усі на вегетаріанстві схибнуті, — Антон кинув фотографію на журнальний столик, рішуче зняв трубку, набрав на кнопочному дискові потрібний номер. — Хелло, хлопчики! Мені Льодика треба, він там далеко? — Віта посміхнулася, схвалюючи його манеру спілкуватися з місцевою братвою, він підморгнув у відповідь: — Мені називатися, чи ти впізнав? Отак. Коротше, мені потрібен телефон доньки грека в Каліфорнії. Ти будеш мене щось іще запитувати? Тобі це сказали робити, чи мої забаганки виконувати? О, молодець, так і далі тримайся. І постарайся ще сьогодні. Бай.

Як усяка східна людина, Олександр Селіді легко переносив спеку. В усякому разі, йому так здавалося, аж поки він не перебрався до Нью-Йорка. Влітку кожна клітинка живого організму в цьому місті відчувала просто пекельне полум’я. Розпечений асфальт, розпечені автомобілі, в салонах яких почуваєш себе курчам у мікрохвильовій пічці, розпечений бетон хмарочосів, і що вище до сонця, то важче дихати. А якщо додати смог від вихлопних газів... Коротше, лайно, не повітря, як стверджують «зелені». Тому Селіді офіс обладнав найпотужнішими кондиціонерами, жалюзі на вікнах весь час були опущені, а самі вікна ніколи не відчинялися, щоб свіже кондиціоноване повітря всередині не змішувалося з важким і гарячим ззовні.

— Доброго ранку, містере Селіді!

— Доброго ранку, Міллі. Зайдіть до мене за п’ять хвилин.

Секретарка діловито кивнула і мерзлякувато пересмикнула плічками, коли бос зник за дверима кабінету. Вона не страждала від нью-йоркського літа і трохи мерзла в охолодженій кондиціонерами приймальній. Хоча це, щоправда, була єдина претензія, яку вона могла висунути босові. Взявши її до себе в секретарки, Селіді допоміг старому, ще з одеських часів, приятелеві Борі Крачковському, влаштувавши на роботу його доньку Людмилу. Це тут, у Америці, вона стала Меліндою Крачковські і нещодавно навіть заручилася із тридцятирічним юристом Юджином Гловером, перспективним молодиком, працівником солідної адвокатської контори, клієнтом якої певний час була фірма «Хронос Лімітед». Сам же Боря утримував маленьку антикварну крамничку в Брукліні, і більшого вони з дружиною від життя не вимагали. Міллі поки що теж ні на що більше не претендувала.

— Кава і пошта, містере Селіді.

— Що там? — Селіді зробив ковток і задоволено промуркотів: кава гаряча, аж рота обпікає, міцна і без цукру, як він любить.

— Рахунки від вашого лікаря... Запрошення на прийом із нагоди відкриття ще одного філіалу «Чейз Манхеттен банку»... Контракт від «Кондор юніон корпорейшн», ви хотіли узгодити текст... Рахунки від підрядчиків з Чікаґо...

— Це відклади, — ковток кави. — Все?

— Два листи особисто вам.

— Добре. Що на сьогодні?

Міллі відкрила блокнот на потрібній сторінці.

— О десятій буде містер Танака. Об одинадцятій — Стентон, з журналу «Форчун», ми говорили про це...

— Пам’ятаю, — ковток кави. — 3 ким у мене ланч?

Відповісти Міллі не встигла — перебив телефонний дзвінок у приймальній. Селіді кивнув, і секретарка вийшла, причинивши за собою двері. За мить загув селектор.

— Ваша донька на лінії, містере Селіді.

Він здивовано звів брови і перемкнув телефон на свій кабінет.

— Привіт, люба!

— Па, з тобою все о’кей? — голос доньки звучав схвильовано.

— А що може бути не в порядку?

— Мені подзвонили півгодини тому. З Нью-Йорка. Невідомий жіночий голос. Сказали, що тобі знову загрожує небезпека, ну, розумієш? І що мені краще бути поряд із тобою, мені й мамі. Найближчим рейсом сьогодні я повинна вилетіти до Нью-Йорка.

Селіді відсунув чашку з кавою так різко, що рідина розхлюпалася на стіл.

— Вона назвалася?

— Ні, звичайно. Сказала, щоб я не зверталася в поліцію, і тобі не радить. Пап, вона говорила із акцентом. Ну, знаєш, як наші звідти говорять... Що робити?

— Коли найближчий рейс на Нью-Йорк?

— Хочу попередити — все одно я полечу після того, що почула. Рейс за півтори години, і...

— От і чудово. Замов квиток і вилітай. Тебе зустрінуть, нічого не бійся і не хвилюйся.

Трубка лягла на важіль, палець натиснув кнопку селектора.

— Міллі, терміново знайдіть містера Ґордона. Він потрібен мені максимум за годину.

— А якщо...

— Міллі, я сказав — за годину максимум! «Форчун» перенесіть сьогодні на пізніший час. Або й узагалі відмініть. Коротше, на ваш розсуд. І розшукайте місіс Селіді. Хай зайде до мене, як тільки звільниться. Передайте, що справа термінова. Все.

Селіді заплющив очі, сперся ліктями об стіл, сховав обличчя в долоні. Невже знову починається? Лідія говорила про акцент. Свій свого впізнає й по акценту. Невже знову, невже ця сволота не заспокоїлася?

Це почалося рік тому. Він відмовився надати рідній, до болю знайомій і до бісової мами остогидлій совковій мафії свої послуги. Вони ходили довкола, підступалися з різних боків, вмовляли, погрожували, знову вмовляли, пропонували долю, обіцяли миттєве подвоєння, якщо не потроєння капіталу, і Селіді вірив, що так і буде, бо сам здогадувався, хоча парламентери й натякали: наркотики, зброя, афери із банківськими рахунками, спекуляції на нерухомості. Все це дає безпомильний прибуток, якщо нахабні бандити командно зіграні і грамотні фінансисти. Селіді знав і те, що їм усім потрібна легалізація тут, у Америці, себто фірма, яка допоможе відмити гроші, рахунки в банках, потім вони захочуть увійти до складу акціонерів, посадити за його столи своїх людей... Потім умовляння припинилися, почалися погрози. Раптом усе несподівано затихло, щоб через