Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха

у містера Селіді з’являться відомості про його доньку, він повинен чітко дотримуватися інструкцій. Акцент угадувався явно, і Селіді відчув — нарешті дзвонять ті, хто треба. Він навіть зрадів. Жінка пообіцяла передзвонити і справді передзвонила за десять хвилин. Поліція засікла, що попередній дзвінок був із автомата на Таймс-Сквер, вдруге скористалися автоматом на Лексінґгон-авеню. Загалом жінка дзвонила ще чотири рази, не віддаляючись далеко від центру. Звичайно, в цей район кинули десяток детективів, а патрульним дали вказівку уважно стежити за всіма жінками, котрі користуються телефонами на вулицях, про всяк випадок дали словесний портрет брюнетки. Виявити її не вдалося, а вона встигла передати за п’ять хвилин розмови біля чергового телефону вказівки. Селіді мусить чекати біля автомата на розі Медісон-стріт і Аллан-стріт. Він повинен приїхати сам-один. О тринадцятій п’ятнадцять по номеру цього автомата будуть дзвонити, і він отримає подальші інструкції. Все, до зв’язку, містере Селіді.

Олександр Селіді поїхав сам, хоча знав, що постійно буде на очах у фебеерівців. До машини прилаштували прилад, котрий допоможе визначити його місцезхнаходження в радіусі п’яти кілометрів. Це в стилі викрадачів — мотатися по місту, заплутувати, збивати з пантелику. Селіді був спокійний. Хай мотаються, хай ганяють з місця на місце. Нічого. Зате не буде тої страшної невідомості. І він дізнається, що з донькою. Будь-яка правда краща, ніж цілковита невідомість.

Година п’ятнадцять. Селіді прогулювався біля автомата, навіть грубо прогнав якогось хлопчика, той було обурився, згадавши про свої громадянські права, але немов з-під землі виріс патрульний, і хлопчисько змирився. Година двадцять... Година двадцять п’ять... Година тридцять...

Почекавши ще десять хвилин, Селіді повернувся до машини. Знову щось не так. Щось не те... Щось не...

Двері праворуч від водія прочинилися. Селіді, котрий не очікував ніякої появи з того боку, здригнувся і повернув голову.

— Привіт, пап, — у машину поряд із ним спокійно сідала його донька Лідія.

— Містере Селіді, до вас міс Джонсон. Вона каже, що домовлялася про зустріч.

— Усе гаразд, Міллі. Нехай вона зайде.

Сьогодні на Віті був строгий костюм ділової жінки. Чорною перукою вона більше не користувалася, перефарбувала своє волосся на платинову блондинку. У кейсі, котрий вона тримала в руці, не було нічого. Селіді жестом запросив її сісти, сам підвівся і зачинив двері зсередини. Повернувшись на своє місце, натиснув кнопку селектора.

— Міллі, мене ні з ким не з’єднувати. А ще краще — мене немає.

— О’кей, містере Селіді, — Міллі відповідала голосом вишколеної покоївки.

Якийсь час господар кабінету і гостя вивчали одне одного мовчки, поїдаючи очима. Селіді раптом подумав, що ніколи не доводилося йому стерегтися жінок. Ні, він і цієї кралі не боявся, але чомусь навіть уявити собі не міг, що посилена охорона рятує його не від м’язистої тупорилої братви, а від миловидної жінки. Цілком можливо, охорона теж так думала. Живий приклад — Леслі Ґордон, професіонал, чекав нападу в аеропорту із будь-якого боку, та ця жінка захопила його зненацька і впоралася, мов із очкариком-студентом. Само собою, без його дозволу охорона не пропустила б не те що жінки — дитини, та Селіді виконував прохання доньки. Тому цю жінку пропустили мовчки, вона навіть не подзвонила попередньо, просто прийшла, як і передавала через Лідію, рівно о дев’ятій ранку і байдуже заявила охороні про те, що містер Селіді чекає на неї.

— Ніяка ви не міс Джонсон, — зробив нарешті висновок Селіді.

— Тут я з вами абсолютно згодна. Але вам же треба мене якось називати, правда? І давайте перейдемо відразу до наших справ. До речі, з вашого дозволу я перейду принаймні на російську, англійська втомлює з незвички...

— Як хочете. А стосовно справ — у нас із вами нема ніяких справ! — відрубав Селіді, перейшовши й собі на російську, ще хотів при цьому матюкнутися, згадати пасажі, які видавали прораби ще тоді, коли він був громадянином Союзу. — Донька передавала ваше прохання про зустріч і, як бачите, ми зустрілися. Ще вона докладно передала мені ваші так звані «інструкції», — він розумів, що тепер грає за чужими правилами, і це надзвичайно дратувало. — Не знаю, чому, але я вчинив, як ви порадили. Поліція й ФБР проковтнули казочку про те, що ви на словах передали доньці вимоги й попередження. Саме для того її й викрадали, заодно продемонструвавши силу й владу, аби я боявся. Лідію допитували чотири години. Вона не знає, хто її викрав, скільки їх, де її тримали. На допитах торочила, що перебувала в приміщенні без вікон. Фізично вона не постраждала, тому її помурижили й випустили. Якийсь час мене й мою родину будуть охороняти.

Пресі вся ця історія набридне вже післязавтра, бо обов’язково якийсь черговий маньяк поріже бритвою якусь чергову жертву. Добре, — Селіді ляпнув рукою по столу. — Повторюю, я дотримався ваших порад. А тепер хочу знати, хто ви і якого дідька вам треба. Я маю на це право?

— Для цього я тут, містере Селіді. Дозволите закурити? — він кивнув, і Віта витягла з кишені ділового піджака пачку «Честерфілд». — Нас двоє, — вона клацнула запальничкою, затягнулася. — Ми найняті одним вашим старим знайомим, щоб убити вас.

Вона вимовила так просто і невимушено, що до Селіді не відразу дійшов смисл сказаного.

— Е-е... Прямо тут?.. Зараз? — він не приховував власної розгубленості.

— Заспокойтеся. Будь-кого можна вбити, якщо дуже того захотіти. Місце й час значення не мають. Я назву прізвище замовника, і питання «за що?» зніметься, гадаю, автоматично. Круглий. Малахов.

— Так, — Селіді знову ляснув долонею по столу. — Так, — знову пауза — Так, ви праві. Причини мені зрозумілі. Ви ж знаєте, що вже була одна спроба?

— Так, історія давня. Ми могли відмовитися від роботи, але Малахов винайняв би інших, менш принципових. А нам потрібні гроші.

— Навіть так, принципових...

— Уявіть собі. Ми вбивали за гроші, але ви — не наш клієнт. Можете думати про нас все що завгодно, але взагалі нас більше цікавить Малахов і йому подібні, хай вони гризуть одне одного. Зграя собак, — Віта розчавила недопалок у попільниці, котру люб’язно підсунув господар кабінету. — І ми зрозуміли, що можемо вам допомогти.

— «Ми», «ми»... Другий, як я розумію, чоловік.

— Так, мій партнер... І чоловік теж, — вона не знала, для чого це ляпнула, може, похвалитися захотілося, всяка щаслива у шлюбі жінка охоче рекламує свого чоловіка.