(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова

Михайло Барсов — тямущий хлопець, якого мені порадили в команду. Дуже скромний, рідко висловлював свою думку, але вмів ставити правильні запитання та дуже добре працював. Ніколи б не подумав, що він може мене так нахабно зрадити.

Завжди сприймав його як ботаніка, що виріс під спідницею мами. Виявилося все зовсім навпаки. І Мишко просто добре відіграв свою роль і втерся до нас у довіру, приспавши пильність.

Зараз я не зводив погляд з хлопця, чекаючи від нього каверзи й спроби втекти.

— Ти ж маєш бути в Польщі, Мишко, — голос Андрія пролунав за моєю спиною. — Коли повернувся?

— Тоді ж коли й Вадим приїхав у місто, — знизав плечима Барсов, навіть не думаючи опустити погляд. Зараз він виглядав самовпевнено, ніби ми прийшли в розставлену пастку. Ця думка змусила мене напружитися. Ніхто, крім Сірого, не знав, що ми поїхали за місто.

Швидко прикинув у голові ризики. Нас з Андрієм двоє, зненацька застати обох йому навряд чи вдасться. Зараз ми брали кількістю, але я не був упевнений, що у будинку більше нікого не було. Та й Барсов був на своїй території, а це завжди буде перевагою.

— Я думаю, ти знаєш, навіщо ми прийшли, — повільно промовив я, розтягуючи слова і даючи собі можливість просканувати простір. Проста вітальня з дешевими меблями — диван, два крісла та старенький телевізор. Пара пляшок пива були недбало кинуті на підлогу, поруч із коробкою з-під піци. Не схоже, що в будинку жив ще хтось. — І навіщо ж ти мені дзвониш, Мишко?

— Щоб ти нарешті відволікся від своєї дівчини та не надумав кидати справу! — обурено пробурмотів хлопець і я впізнав того несміливого хлопця, який колись зі мною працював. — Крихітка, звичайно, класна, не сперечатимуся, але ти поплив і вирішив забути про справу! Коли Вадим нарешті вирішив повернутися до міста!

У голосі Барсова дзвеніло обурення, а я зреагував лише на одне слово "крихітка". Ніхто не може так називати мою дівчинку, крім мене!

— Я тобі раджу більше не згадувати мою дівчину, якщо хочеш залишитися з цілими кістками, — стиснув щелепи, намагаючись стриматись і не врізати хлопцю. Катя не повинна навіть побіжно торкатися до всього цього бруду. Хижак усередині мене вишкірився, захищаючи своє. А крихітка вже давно була моєю, у моїй владі та під моїм захистом.

— Ох, як тебе торкнуло, — хихикнув Мишко. — Виходить, я не помилився. Ти почав втрачати фокус, хоча раніше землю носом рив, щоби докопатися до правди.

— І давно ти спостерігаєш за мною? — я вже не розумів, друг мені Мишко чи ворог. Що він мав на меті? Що його пов'язувало із Вадимом?

— Ніколи не випускав тебе з виду, — знизав плечима хлопець, наче це щось нормальне — стежити за життям чужих людей. — Спочатку мені було на тебе байдуже, а потім ти мені сподобався. З тобою було дуже круто працювати, але я винен був Вадиму, тому зробив те, що зробив.

— А ось із цього місця докладніше, — Андрій пройшовся по кімнаті й опустився у крісло. Склав руки на грудях і став схожий на голову мафії, стиснуті щелепи та суворий погляд. Так, він явно збирався допитувати.

Мишко підтвердив усе те, що мені розповів раніше Андрій. Він підробив мій підпис на документах на замовлення Вадима. Але він не знає, куди пішли гроші. Звучало досить правдиво, але якась думка не давала мені спокою. Здавалося, що я упускаю важливу деталь — ниточку, яка дозволить притиснути Ольховського.

— Чому ти не втік? Точніше втік, а зараз повернувся — я не розумів мотивів цього хлопця. Зараз він намагався виставити себе практично Робін Гудом, хіба що лука та стріл не вистачало. — Звідки таке бажання, щоб ми докопалися правди? Яка твоя вигода?

— Моєї вигоди немає, просто помста.

Я здивовано підняв брови. Помста? Про що каже цей хлопець.

— Мені потрібні були гроші на лікування сестри, у неї лейкемія, — Мишко стиснув кулаки та судомно проковтнув, йому явно не хотілося говорити про це. — Коли на мене вийшов Ольховський, я ні про що не думав, крім того, що мені потрібні гроші. Дуже багато грошей. Хапався за будь-яку роботу аби заробити. Сестра вже була на підтримувальний терапії, і лікарі не давали ніяких втішних прогнозів. Грубо кажучи, вона жила, поки у мене були гроші на препарати, які допомагали їй протриматися їй ще добу.

Барсов сперся руками на стіл і схилив голову. Мені здалося, що в нього блищали очі.

— Ольховський запропонував платити за її терапію той час, поки я працюю у вашій компанії, — хлопець обернувся і зухвало подивився спочатку на мене, а потім на Андрія. — А якщо все пройде успішно, то мені потрібно було ще тридцять відсотків від суми. А це лікування сестри у Німеччині! Хоча б примарний шанс! Не покупка життя, але хоча б його продовження!

Мишко схопив мишку зі столу і зло запустив її в стіну, виплескуючи свій біль і змушуючи мене з Андрієм напружитись і схопитися зі своїх місць.

— І справді платив, — Барсов без сил опустився на стілець і почав нагадувати іграшку, біля якої сіли батарейки. — Ось тільки обіцяні 30 відсотків я так і не отримав. Оббивав його пороги, бився з охороною, але мене навіть не підпустили до Короля. Сестра прожила ще три тижні.

Голос хлопця ставав все тихішим і тихішим. Я напружив слух, намагаючись почути його останню фразу. Хоча вже підозрював, що саме почую. Не чекав я продовження: