(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова

Крихітка вчора так і не відповіла на моє запитання. Воно зірвалося з губ ненавмисно, але відчувалося абсолютно правильно. Ми були разом так мало, але я не хотів більше чекати. Мені потрібно було, щоб усі знали, що ця дівчина моя. А ще я егоїстично не давав їй час охолонути до мене і зрозуміти, що є й інші чоловіки.

Вчора вона була чарівною у своєму здивуванні. Я міг нескінченно дивитися в розплющені очі та цілувати солодкі губи.

Лякало тільки те, що Катя не сказала більше жодного слова за вчорашній вечір. Вона провела мене в спальню і пішла до себе, повністю занурена у свої думки. А сьогодні вранці, вона пробурмотіла "Доброго ранку!" так тихо, що я ледве її почув.

Зараз я спостерігав як Катя готує сніданок та починав панікувати. Вона не дозволила мені допомогти з приготуванням і виглядала такою ж задумливою, як і вчора.

А якщо вона не хоче за мене заміж? Я тут розмріявся, а вона ще не готова. Не думає, що ми зможемо прожити із нею все життя. А мені хотілося бачити її на своїй кухні. Може купити невеликий будиночок у передмісті, бо Катя звикла жити в будинку. Їй так буде зручніше. Можна навіть неподалік її братів, щоб вона не переживала за молодшого.

Моя фантазія відлетіла кудись далеко, а розум кричав про те, що мені ще не дали відповіді. Про те, що вона може не бути позитивною, я намагався не думати.

Роздуми були зухвало перервані телефонним дзвінком. Я покрутив у руках трубку, знову незнайомий номер. Чомусь згадав як пару місяців тому, я теж сидів на цій кухні й мені подзвонив якийсь божевільний і намагався погрожувати. Знову?

— Алло, — промовив я, контролюючи кожну інтонацію свого голосу.

— Ви з братом ніяк не вгамуєтеся? — механічний голос змусив мене здригнутися. — Наслідки вам не сподобаються.

— Хто це? — я схопився зі стільця і підійшов до вікна.

— Я попередив тебе, — у трубці пролунали короткі гудки, залишаючи мої запитання без відповіді. Відчувши маленькі ручки своєї дівчинки на плечі, я змусив себе посміхнутися й обернутися до неї.

— Все в порядку? — крихітка зазирнула мені в очі, затягуючи мене в зелені вири. Нині вони були сповнені занепокоєння. — Хто це дзвонив?

— Так, звичайно, — промимрив я, обіймаючи її та притискаючи до себе. — Мабуть, студенти дуріють перед сесією. Не звертай уваги.

Я трохи цмокнув Катю в губи. Здається, вона мені не надто повірила, але далі не почала розпитувати.

— Нумо снідати, — сказала вона і спробувала відсторонитися. Та я не відпустив.

— Катю, — я закопався носом у її волосся. Вона пахла чимось свіжим та цитрусовим, навіваючи думки про свято. — Я вчора не жартував. Хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Але якщо ти не готова, то скажи мені про це. Я буду чекати. Добре?

— Я просто не знаю, — пробурмотіла крихітка. — Я навіть не думала про це, ти так раптово запропонував…

— Доброго ранку, голубки! — Зараз я був зовсім не радий бачити Костю, мені просто потрібно було знати, що хотіла сказати дівчина. — А снідати ми будемо сьогодні? Взагалі ми вже запізнюємося!

— Все готове, — мені таки довелося випустити Катю зі своїх обіймів, хоч дуже не хотілося. Попереду був ще один день. І здається, мені знову знадобиться допомога Сірого.

***

Номер відстежити не вдалося, надто коротким був дзвінок, і навіть таланти Сергія не змогли допомогти.

Я припускав, що дзвінки відбуваються за наказом Ольховського. Тільки не розумів, чого він хоче досягти. Тільки дурна людина могла припускати, що нас з Андрієм можна зупинити якимись дитячими дзвінками. А Вадим дурним точно не був. Тоді яка ціль?

До того ж дзвонивший назвав нас братами. Це дивно. Всі знали, що Андрій приймальний, та й надто дорослий він був, коли ми забрали його до себе. Тільки мої батьки сподівалися, що ми виростимо братами.

Увечері я приїхав до Андрія в офіс у рішучості дізнатися, що пов'язує Ольховського з нами та компанією. Я не вірив, що вся справа в банальній конкуренції (і мала вчора підтвердила мій здогад) і хотів випитати у Юдіна подробиці.

— Я думаю, що тобі час розповісти мені, чому Вадим на нас заївся, — почав я розмову без прелюдій. — Може мотив наштовхне нас на якусь думку, і ми зрозуміємо, де шукати.

— Це навряд, — зітхнув Андрій. — Я знаю лише те, що мені розповідала бабуся.

Гучна трель телефону змусила чоловіка замовкнути.

— Вибач, — промимрив я, дістаючи слухавку. — Так, Сірий.

— Твій ранковий друг знову ввімкнув телефон і комусь дзвонить, — почув я бадьорий голос друга. — Засік його адресу. Поїдеш туди?

— Звичайно, — схопився я. — Скинь адресу! Дякую!

— Ти куди? — Андрій підскочив за мною і теж рушив до виходу.

— Ходімо швидше, — кинув я через плече. — Дорогою розповім.

***

Я розумів, що перевищую швидкість, але нічого не вдієш. Здавалося, що розв'язка історії з підставним звинуваченням мене в розкраданні грошей зовсім близько, треба лише простягнути руку і вхопиться за ниточку. Клубок розмотається, привівши мене до розуміння причин.