(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова
Спати хотілося жахливо, але я наполегливо продовжувала переробляти роботу з технічного перекладу. Вчора спілкувалася з деканом щодо ситуації, що виникла, і він пообіцяв особисто перевірити мою роботу. З одного боку, це було добре, адже з'явилася можливість довести упередженість Миколи Івановича, але з іншого — мені тепер треба було ще більш уважно робити завдання.
Очі злипалися, пальці ледь торкалися клавіатури. Я придушила чергове позіхання, коли мобільний телефон спалахнув новим повідомленням. Була майже друга година ночі, хто міг мені писати?
"Я біля твого будинку. Вийдеш?"
Рома.
Після знайомства з його батьками минув уже тиждень, а останніми днями Рома був сам не свій. Весь час зайнятий і дуже стурбований. Нічого мені не розповідав, тільки міцно обіймав. Мені хотілося, щоб він зі мною поділився своїми переживаннями, але хлопець вперто не хотів звалювати на мене свої переживання.
Його повідомлення викликало в мені хвилю паніки. Якби все було добре, то Рома не писав би мені о другій годині ночі. А тим більше не приїжджав би до мого дому.
“Я зараз відчиню двері”
Якомога тихіше, щоб не розбудити братів, я спустилася сходами. Щойно відчинивши двері, я відчула холодні руки Роми на своєму тілі. Він трохи підняв мене, заносячи в будинок, і закриваючи двері.
Хлопець був дуже холодний, ніби він пробув на морозі кілька годин. Я ж була тільки в тонкому халатику, тому по моєму тілу пройшло несвідоме тремтіння від холодного дотику.
— Я холодний, — пробурмотів Рома і спробував відсторонитися. Я не відпустила його, навпаки, притискаючись ще міцніше.
— Що сталося? Де ти був? — спостерігала як Рома знімає куртку і черевики, а потім потягла його на кухню. Брати спали й мені не хотілося, щоб вони прокинулися і почали ставити запитання.
— З Андрієм, — коротко відповів хлопець, з вдячністю приймаючи чашку чаю. — Він знайшов докази моєї непричетності до зникнення грошей п'ять років тому.
Я відчувала як мої очі від подиву розорюються все сильніше і сильніше. Швидко моргала, намагаючись усвідомити те, що мені казав Рома.
— Ми зараз ще раз разом вивчали всі документи, які він знайшов, — хлопець говорив далі, дивлячись у стінку. Зважаючи на все, його думки були десь далеко. — Ольховського поки що притиснути не вдасться. Чисто відпрацював, але ми не відступимо.
Рома кивнув, наче сам собі.
А я не змогла стриматись. Обійшла стілець, щоб опинитись за його спиною, і почала легко розминати напружені плечі. Роман був напруженим і затиснутим, кожен його м'яз перекочувався під моїми пальцями. Відчуваючи, що хлопець і не думає розслаблятись, я запустила пальці у його волосся. Погладжувала потилицю, трохи натискаючи.
Нарешті Рома опустив плечі та злегка відкинувся на стільці, прикриваючи очі від задоволення. Він явно насолоджувався моїми дотиками, продовжуючи свою розповідь:
— Ми сьогодні говорили з бухгалтером, котра й провела всі платежі. Вона пропрацювала у компанії п'ятнадцять років! Її син потрапив у халепу і її змусили вивести суму на лівий рахунок. Принаймні вона так каже. Був ще хлопець – Михайло Барсов – підсадна качка. Працював, щоб дізнатися більше про нас та проблеми, всередині компанії.
Раптом Рома схопив мене за руку і потягнув. Зойкнувши я приземлилася до нього на коліна, відразу відчуваючи як сильні руки притискають мене до тренованого тіла.
— Він утік до Польщі. Ми з Андрієм збираємося нанести йому візит найближчим часом, — Рома пройшовся губами по вилиці, закусив мочку вуха і хмикнув, відчуваючи, як тремтіння побігло по моєму тілу. — Дуже сумніваюсь, звичайно, але може розповісти щось про Ольховського.
— Ром, — я тихо покликала хлопця, змушуючи його відірватися від моєї шиї та подивитися мені в очі. — Що за ворожнеча з Ольховським? Занадто складна схема для простої конкуренції.
— Мені ще не вдалося витягти це з Андрія, — посміхнувся Рома. — Він щось знає, просто не хоче говорити.
Хлопець уперся чолом у моє плече, явно борючись зі сном.
— Мені треба їхати додому, — промимрив він, не підводячи голови.
— Навіщо? — Здивувалася я. — Вже надто пізно, залишайся у нас. Гостьова кімната у твоєму розпорядженні.
Хлопець насупився, повертаючи голову і заглядаючи мені в очі. В його були смішинки.
— Тобто, у свою не пустиш?
— Тільки після весілля, любий, — я засміялася і спробувала підвестися з його колін. Але Рома мене втримав.
— Тоді завтра йдемо до РАГСу, — не встигла я навіть обуритися, або хоча б здивуватися, як його гарячі губи накрили мої, вбиваючи весь опір на корені.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно