Ребекка - Дафна дю Мор'є

Френк глянув на мене й хутко рушив до дверей.

Я почула голос Максима — дуже спокійний і вельми стриманий.

— З’єднайте мене з Керрітом 17, — проказав він.

Февелл не зводив погляду з дверей, він мав на диво напружений вираз обличчя.

— Облиште мене, — сказав Максим Френку.

За дві хвилини його голос почувся знову:

— Це полковник Джуліан? Вам телефонує де Вінтер. Так. Так, я знаю. Я хочу запитати, чи не могли б ви просто зараз приїхати до мене? Так, у Мендерлей. Терміново. Це не телефонна розмова — ви все почуєте, щойно приїдете. Страшенно перепрошую, що мені доводиться вас смикати. Так. Дуже вам дякую. До побачення.

Максим знову повернувся до бібліотеки.

— Джуліан уже їде сюди.

Він перетнув кімнату й розчахнув вікна. Злива досі не вщухла. Максим стояв, розвернувшись до нас спиною, і дихав холодним повітрям.

— Максиме! — тихо покликав Френк. — Максиме!

Він не відповідав. Февелл зареготав і пригостився черговою цигаркою.

— Якщо ти хочеш, щоб тебе повісили, старий, то мені однаково, — сказав він.

Февелл узяв зі столу газету, плюхнувся на диван, заклав ногу на ногу й узявся гортати сторінки. Френк повагався, зиркаючи то на мене, то на Максима. Затим підійшов до мене.

— Невже ви нічого не можете зробити? — прошепотіла я. — Їдьте назустріч полковнику Джуліану, заверніть його, скажіть, що сталася помилка.

Не обертаючись і досі стоячи біля вікна, Максим заговорив:

— Френк звідси не вийде, — мовив він. — Я все владнаю сам. Полковник Джуліан буде тут рівно за десять хвилин.

Ніхто з нас нічого на це не відказав. Февелл продовжив читати газету. Тишу порушував тільки рівномірний шум дощу. Невпинного, спокійного, рівного та одноманітного. Я почувалася безпорадною, безсилою. Я нічого не могла вдіяти. Френк також нічим не міг зарадити. Якби ми були персонажами книжки або п’єси, я б знайшла револьвер, ми б застрелили Февелла та сховали його тіло в шафі. Однак револьвера не було. Не було й шафи. Ми були звичайними людьми. Із нами такі речі не відбувалися. Я не могла зараз підійти до Максима та на колінах благати його дати Февеллу грошей. Я була змушена сидіти склавши руки, дивитися на дощ і спостерігати за Максимом, що, розвернувшись до мене спиною, стояв коло вікна.

Злива була надто сильна, аби розчути, як під’їжджає автомобіль. Шум дощу заглушав собою будь-які інші звуки. Ми не знали, що полковник Джуліан прибув, доки двері не відчинились і Фріс не провів його до бібліотеки.

Максим рвучко розвернувся.

— Доброго вечора! — привітався він. — Ось ми й знову зустрілися. Ви дуже швидко доїхали.

— Так, — відповів полковник Джуліан. — Ви сказали, що справа термінова, тож я виїхав одразу. На щастя, в одного з моїх людей була під рукою машина. Ну й вечір!

Він кинув невпевнений погляд на Февелла, а тоді підійшов і потиснув мені руку, кивнув Максиму.

— Добре, що почало дощити, — сказав він. — Надто довго збиралося. Сподіваюсь, вам стало краще?

Я щось, не знати що, пробурмотіла у відповідь; полковник стояв, потираючи руки, і переводив погляд з одного на іншого.

— Думаю, ви розумієте, що я покликав вас не для того, щоб поточити ляси перед вечерею. Це — Джек Февелл, кузен моєї покійної дружини. Не знаю, чи ви зустрічалися раніше.

Полковник Джуліан кивнув.

— Обличчя знайоме. Можливо, ми колись тут перетинались.

— Цілком імовірно, — мовив Максим. — Ну ж бо, Февелле, розповідай!

Февелл підвівся з дивана та жбурнув газету на стіл. Схоже, за ці десять хвилин він протверезів. Февелл доволі твердо тримався на ногах. Припинив усміхатися. У мене склалося враження, що він був не надто задоволений таким поворотом подій і кепсько підготовленим до зустрічі з полковником Джуліаном. Февелл заговорив гучно, доволі зарозумілим тоном.

— Послухайте, полковнику, — сказав він, — ходити манівцями немає сенсу. Я приїхав сюди, бо мене не задовольнило рішення, ухвалене сьогодні під час дізнання.

— О! — вигукнув полковник Джуліан. — А вам не здається, що це вже справа містера де Вінтера, а не ваша?

— Ні, я так не думаю, — мовив Февелл. — Я маю право голосу не лише як кузен Ребекки, але і як її майбутній чоловік, якби вона була досі жива.

Це заскочило полковника Джуліана зненацька.

— О, — протягнув він. — О, ач як! У такому разі, інша справа. Містере де Вінтер, це правда?

Максим стенув плечима.

— Уперше про це чую, — відказав він.

Полковник Джуліан перевів недовірливий погляд з одного на іншого.

— Послухайте, Февелле, — промовив він, — що саме вас не влаштовує?

Якусь мить Февелл не зводив з нього очей. Я бачила, що він щось планує, і помітила, що він таки не протверезів достатньо, щоб з усім упоратись. Февелл повільно дістав із кишені жилета записку Ребекки.

— Цю записку було написано за кілька годин до того, як Ребекка мала вийти в море й накласти на себе руки. Ось, візьміть. Я хочу, щоб ви її прочитали і сказали, чи, на вашу думку, жінка, що написала таке, могла бути налаштована на самогубство.

Полковник Джуліан вийняв із кишені футляр, дістав звідти окуляри і прочитав записку. Потім повернув її Февеллу.

— Ні, — відказав він, — з першого погляду, не могла. Утім мені невідомо, чого саме стосується ця записка. Можливо, про це знаєте ви? Або, може, де Вінтер?

Максим мовчав. Февелл крутив папірець у пальцях, свердлячи полковника поглядом.

— У цій записці моя кузина цілком очевидно призначила мені зустріч, чи не так? — сказав він. — Вона попросила мене приїхати тієї ночі до Мендерлея, бо мала мені щось повідомити. Що саме, гадаю, ми вже ніколи не дізнаємося, проте річ не в цьому. Вона призначила зустріч і мала намір провести ніч у хатині для того, щоб побачитися зі мною наодинці. Сам факт того, що вона вийшла в море, мене ніколи не дивував. Вона частенько вирушала у плавання на годинку чи дві, провівши цілий день у Лондоні. Але пробити дірки в каюті та зумисне себе втопити — це радше скидається на істеричний вибрик якоїсь невротички, — е ні, полковнику Джуліане, Христом Богом присягаюся, це аж ніяк на неї не схоже!

Обличчя Февелла почервоніло, і на останніх словах він зірвався на крик. Така поведінка