Ребекка - Дафна дю Мор'є
— Гадаю, Бена можна відпустити додому, — сказав полковник.
— Гаразд, Бене, Роберт відвезе тебе назад. І не бійся — ніхто тебе до притулку не здасть, — мовив Максим і розвернувся до Френка: — Скажіть Роберту, щоб підшукав йому щось на кухні. Якогось холодного м’яса чи що йому там сподобається.
— Плата за послуги, еге ж? — сказав Февелл. — Він своє сьогодні відробив, Максе, чи не так?
Френк вивів Бена з бібліотеки. Полковник Джуліан поглянув на Максима.
— Схоже, цей чолов’яга добряче перелякався. Тремтів як осика, — мовив він. — Я очей з нього не зводив. Над ним ніколи не знущались?
— Ні, — відказав Максим. — Він цілком безневинний, до того ж я завжди дозволяв йому вільно гуляти по маєтку.
— Хтось його колись налякав, — сказав полковник Джуліан. — Він показував білки очей, мов той пес, якого збираються відшмагати.
— То чому ж ви цього не зробили? — встряв Февелл. — Тоді б він мене точно запам’ятав. Але ні — сьогодні він заслужив добру вечерю. Сьогодні Бена не відшмагають.
— Попри це, він вам не допоміг, чи не так? — проказав полковник. — Ми досі не зрушили з місця. Вам не знайти бодай дрібки доказів проти де Вінтера, і ви це прекрасно розумієте. Сам по собі мотив, про який ви розповіли, не витримає жодної критики. У суді вам не буде на що спертися, Февелле. Ви стверджуєте, що мали би стати чоловіком місіс де Вінтер, а також те, що таємно зустрічалися з нею в хатині на березі. Проте навіть нещасний ідіот, із яким ми щойно поспілкувалися, присягається, що ніколи вас там не бачив. А отже, ви не в змозі довести правдивість своїх слів, хіба ні?
— Не в змозі? — перепитав Февелл.
Я помітила, як він усміхнувся. Затим підійшов до каміна й торкнувся дзвінка.
— Що ви робите? — запитав полковник Джуліан.
— Заждіть хвилинку — і все побачите на власні очі, — відказав Февелл.
Утім я вже здогадалась, що станеться далі. Після дзвінка до бібліотеки зайшов Фріс.
— Попросіть сюди місіс Денверз, — сказав Февелл.
Фріс звів погляд на Максима. Той відповів коротким кивком.
Дворецький вийшов.
— Місіс Денверз — це ваша економка? — поцікавився полковник Джуліан.
— А до того ж близька подруга Ребекки, — відказав Февелл. — Вона роками була поруч із нею ще до того, як Ребекка вийшла заміж, і практично виростила її. Ось побачите, Денні — свідок геть іншого гатунку. Це вам не Бен.
До бібліотеки повернувся Френк.
— Вклали Бена в ліжечко? — закинув йому Февелл. — Нагодували вечерею й назвали хорошим хлопчиком? Цього разу вашій профспілці буде не так просто.
— Сюди йде місіс Денверз, — пояснив полковник Джуліан. — Февелл думає, що вона йому чимось допоможе.
Френк поглянув на Максима. Полковник це помітив. Я побачила, як він міцно стиснув губи. Мені це не сподобалося. Мені це геть не сподобалося. Я почала гризти нігті.
Ми всі чекали, дивлячись на двері. Урешті-решт до кімнати зайшла місіс Денверз. Можливо, так сталося через те, що зазвичай я бачилася з нею віч-на-віч, і тому вона завжди здавалася мені високою й довготелесою, проте тепер вона ніби поменшала, зсохлась; я зауважила, що на Февелла, Френка та Максима їй доводилося дивитися знизу. Вона стала при дверях, склавши руки поперед себе, і по черзі переводила погляд з одного на іншого.
— Доброго вечора, місіс Денверз, — привітався полковник Джуліан.
— Доброго вечора, сер, — відказала вона.
Це був той самий старий, мертвий, механічний голос, який мені так часто доводилося чути.
— Перш за все, місіс Денверз, я хочу у вас про дещо запитати, — сказав полковник. — Мене цікавить таке: чи було вам відомо про стосунки покійної місіс де Вінтер і містера Февелла?
— Вони були двоюрідні брат і сестра, — відповіла місіс.
— Я не мав на увазі їхніх кровних зв’язків, місіс Денверз, — мовив полковник Джуліан. — Я говорю про дещо ближчі стосунки.
— Боюсь, я не розумію, сер, — сказала місіс Денверз.
— Ой, годі тобі, Денні, — проказав Февелл. — Ти збіса добре знаєш, до чого він хилить. Я вже розповів полковнику, однак, схоже, він мені не вірить. Ми з Ребеккою багато років жили разом, адже так? Вона ж кохала мене, хіба ні?
Якусь мить місіс Денверз дивилася на нього мовчки, і, на мій подив, у її погляді промайнула зневага.
— Ні, — відказала вона.
— Слухай, ти, стара дурепо… — почав Февелл, проте місіс Денверз його урвала.
— Вона не кохала ні вас, ні містера де Вінтера. Вона нікого не кохала. Вона зневажала всіх чоловіків. Вона була вище цього.
Февелл почервонів від гніву.
— Послухай! Невже вона ніч у ніч не ходила стежкою крізь гай на побачення зі мною? Невже ти не чекала на неї, не стуляючи очей? Невже вона не проводила зі мною в Лондоні вихідні?
— Ну і що? — неочікувано палко проказала місіс Денверз. — Що з того? Навіть якщо вона це робила, то мала право розважитись, хіба ні? Кохання було для неї грою, не більше. Саме так вона мені й казала. Вона робила це задля сміху. Так вона розважалась. Запевняю вас. Вона сміялася з вас так само, як і з решти. Я бачила, як вона поверталася, сідала у своїй кімнаті нагорі на ліжко й заливалася сміхом. Ви всі викликали в неї лише сміх.
У цьому раптовому потоці слів було щось жахливе — жахливе й неочікуване. Мені було гидко, хоча я вже й знала про це. Максим геть сполотнів. Февелл тупо витріщився на неї, немов не розуміючи її слів. Полковник Джуліан посмикував свої короткі вуса. Кілька хвилин усі мовчали. Було чути лише невпинний шум дощу. А тоді місіс Денверз розплакалася. Вона плакала так само, як того ранку в спальні Ребекки. Я не могла на неї дивитися. Змушена була відвернутись. Ніхто нічого не казав. Тишу в приміщенні порушували лише два звуки — шум дощу і плач місіс Денверз. Від цього мені хотілося кричати. Мені схотілося вибігти з бібліотеки і кричати, кричати.
Ніхто до неї не підійшов, не сказав жодного слова, не допоміг. Місіс Денверз продовжувала плакати. Зрештою — здавалось, минула ціла вічність, — вона почала себе опановувати.