Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Уже десять по шостій, — сказав він. — Я мушу йти. Це не надовго. На півгодини, не більше. Треба буде спуститися у склеп.

Я взяла його за руку.

— Я поїду з тобою. Я не маю нічого проти. Дозволь мені поїхати з тобою.

— Ні, — відрубав він. — Я цього не хочу.

А тоді вийшов із бібліотеки. Я почула, як він завів на алеї автомобіль. Згодом гул стихнув удалині, і я зрозуміла, що Максим поїхав.

Роберт прийшов прибрати посуд. Усе, як у будь-який інший день. Звичаї лишались незмінними. Цікаво, чи все було б так само, якби Максим із Леньйона не повернувся? Чи стояв би тоді Роберт отут із таким дерев’яним виразом на своєму баранячому обличчі, чи змітав би крихти з білосніжної скатертини, чи прибирав би стіл, чи виносив би його з кімнати?

Коли він пішов, у бібліотеці запала тиша. Я почала думати про те, що вони роблять у церкві, як проходять крізь ті двері й спускаються сходами у склеп. Мені ніколи не доводилося там бувати. Я лишень бачила двері. Мені було цікаво, який склеп усередині. Чи стояли там труни Максимових батька й матері? І що станеться з труною тієї іншої жінки, яку поклали туди помилково? Ким вона була, ця нещасна, нікому не потрібна душа, викинута на берег вітром і припливом? Тепер там поставлять іще одну труну. Ребекка також лежатиме у склепі. Цікаво, чи служить священик панахиду й чи стоять біля нього Максим, Френк і полковник Джуліан? «Бо ти порох — і до пороху повернешся». Мені здавалося, що Ребекка припинила існувати в реальності. Коли її знайшли на підлозі каюти, вона просто розсипалась. Те, що лежало у склепі, то була не Ребекка, то був порох. Лише порох.

Одразу по сьомій почався дощ. Спершу тихий — легке шурхотіння в кронах дерев — і такий дрібний, що я не ладна була його й розгледіти. Згодом він зробився гучнішим і швидшим, перетворившись на невпинний потік, що навскіс линув з аспідного неба, немов вода зі шлюзу. Я навстіж розчахнула вікна. Стояла перед ними і вдихала свіже холодне повітря. Дощ забризкував мені обличчя та руки. Далі галявин за щільною стіною швидкого дощу анічогісінько не було видно. Я чула, як він шумів у стічних жолобах над вікном і плескотів на кам’яній терасі. Грім припинився. Дощ пахнув мохом, землею та чорною корою дерев.

Я не почула, як до бібліотеки зайшов Фріс. Стояла собі перед вікном, дивилася на дощ. І не помічала його, аж доки він не наблизився до мене впритул.

— Перепрошую, мадам, — сказав він, — ви не знаєте, чи скоро повернеться містер де Вінтер?

— Так, — відказала я, — він невдовзі приїде.

— Його хоче бачити один джентльмен, мадам, — якусь мить повагавшись, мовив Фріс. — Я не знаю, що йому відповісти. Він вельми наполягає на зустрічі.

— Хто це? — поцікавилась я. — Ви його знаєте?

Фріс зніяковів.

— Так, мадам, — відповів він. — Колись, за життя місіс де Вінтер, цей джентльмен бував тут доволі часто. Його звуть містер Февелл.

Я стала коліньми на кушетку й зачинила вікно. Дощ потрапляв на подушки. Після того я обернулась і поглянула на Фріса.

— Мабуть, буде краще, якщо з містером Февеллом порозмовляю я.

— Як скажете, мадам.

Я пройшлась бібліотекою й зупинилась на килимі біля порожнього каміна. Можливо, мені вдасться спровадити звідси Февелла ще до того, як повернеться Максим. Я не знала, що я йому скажу, однак геть не відчувала страху.

За кілька хвилин Фріс привів до бібліотеки Февелла. Той мав майже такий самий вигляд, як і раніше, хіба, якщо це можливо, став іще більш брутальним і неохайним. Він належав до тих чоловіків, котрі ніколи не носять капелюхів, — за останні дні його волосся вигоріло на сонці, а сам він дуже засмаг. Його очі були налиті кров’ю. Мені подумалося про те, що він перед цим щось пив.

— На жаль, Максима наразі немає вдома, — сказала я. — Коли він повернеться, мені невідомо. Можливо, вам краще домовитись про зустріч із ним завтра вранці в конторі?

— Я можу й зачекати, — відказав Февелл, — та й, знаєте, не думаю, що чекати доведеться довго. По дорозі сюди я зазирнув до їдальні й побачив, що Максу приготували місце за столом.

— Плани змінились, — мовила я. — Цілком імовірно, що Максим сьогодні взагалі не повернеться.

— Утік, еге ж? — з неприємною посмішкою запитав Февелл. — Цікаво, чи ви кажете правду? Звісно, за даних обставин для нього це було б наймудрішим рішенням. Деякі люди не терплять пліток. Набагато краще їх уникати, чи не так?

— Не розумію, про що ви говорите, — сказала я.

— Та невже? — мовив він. — Ну ж бо, ви ж не думаєте, що я вам повірю? Скажіть-но, вам уже краще? Так прикро, що ви сьогодні знепритомніли на дізнанні. Я б вам допоміг, утім зауважив, що у вас уже є один донкіхот. Б’юсь об заклад, Френкові Кроулі було приємно. Ви дозволили йому відвезти вас додому? А от якби це запропонував я, ви не дали б мені провезти вас навіть п’ять ярдів.

— Навіщо вам Максим? — запитала я.

Февелл нахилився над столом і взяв собі цигарку.

— Ви ж не заперечуєте, якщо я покурю? — запитав він. — Вам же не стане зле? Із молодими дружинами ніколи не можна бути впевненим.

Февелл поглянув на мене з-над запальнички.

— Від часу нашої минулої розмови ви дещо постаршали, чи не так? — мовив він. — Цікаво, чим ви займались. Водили Френка Кроулі по саду? — Февелл видихнув хмару диму. — Слухайте, а ви не могли б попросити старого Фріса принести мені віскі з содовою?

Я нічого на це не відповіла. Підійшла й торкнулася дзвінка. Февелл сів на краєчок дивана, закинувши ногу на ногу й розтягнувши губи в напівусмішці. На дзвінок відгукнувся Роберт.

— Віскі з содовою для містера Февелла, — сказала я.

— Ти як, Роберте? — звернувся до нього Февелл. — Давненько не бачились. Досі розбиваєш серця керрітським дівкам?

Роберт зашарівся і, страшенно зніяковілий, поглянув на мене.

— Та все гаразд, старий. Я тебе не викажу. Сходи принеси мені подвійну порцію віскі, і швиденько.

Роберт зник. Февелл зареготав, розтрушуючи попіл