Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Перепрошую, сер, — сказав човняр, — але є ще дещо. Із вашого дозволу я б хотів свідчити далі.

— Гаразд, продовжуйте, — проказав коронер.

— Отже, так, сер. Минулого року після нещасного випадку багато людей у Керріті неприємно відгукувалися про мою роботу. Дехто казав, що через мене місіс де Вінтер розпочала сезон у дірявому, прогнилому човні. Тож я втратив два чи три замовлення. Це було вкрай несправедливо, але човен потонув і я нічого не міг сказати у своє виправдання. А тоді, як нам усім відомо, пароплав сів на мілину, човен місіс де Вінтер знайшли та підняли на поверхню. Учора капітан Сьорл надав мені особистий дозвіл оглянути його, що я й зробив. Я хотів пересвідчитися, що все зробив, як належить, незважаючи на те, що човен перебував під водою впродовж року, а то й більше.

— Що ж, це цілком зрозуміло, — мовив коронер, — сподіваюсь, ви лишилися задоволені.

— Так, сер. Стосовно проробленої мною роботи, з човном усе було гаразд. Я оглянув кожен його закуток у за`воді, де капітан Сьорл поставив ліхтер. Човен опустився на піщане дно. Я запитав про це у водолаза, і той мені все розповів. Він узагалі не торкався скель. До них лишалося ще добрих п’ять футів. Човен лежав на піску, і на ньому не виявилося жодних слідів від каміння.

Він замовк. Коронер вичікувально поглянув на човняра.

— І? — проказав він. — Це все, що ви хотіли сказати?

— Ні, сер, — рішуче промовив Тебб, — не все. Я хочу знати наступне. Хто пробив дірки в обшивці? Це точно були не скелі. До найближчого каміння — п’ять футів. Окрім того, скелі таких слідів не лишають. То — дірки. Зроблені гострим предметом.

Я не дивилась на нього. Розглядала підлогу. Дошки було вкрито лінолеумом. Зеленим лінолеумом. Я не зводила з нього очей.

Чому коронер нічого не каже? Чому триває така довга пауза?

Коли ж він урешті-решт заговорив, його голос зазвучав, буцімто десь здалеку.

— Що ви маєте на увазі? — поцікавився коронер. — Які ще дірки?

— Загалом їх три, — сказав човняр. — Одна прямо на носі, біля ящика для якірного ланцюга, в обшивці правого борту, нижче ватерлінії. Дві інші — близько одна від одної, посередині судна, у днищі під підлогою. Окрім того, був зсунутий баласт. Він валявся відв’язаний. І це ще не все. Кінгстони були відкриті.

— Кінгстони? Що це? — перепитав коронер.

— Клапани, що перекривають труби від умивальника або вбиральні, сер. У правій частині корми місіс де Вінтер мала спеціально обладнану кімнатку. А на носі була раковина для вмивання. Один кінгстон було розташовано там, а другий — у вбиральні. Коли човен перебуває на ходу, їх завжди тримають щільно закритими, інакше набиратиметься вода. Коли ж учора я оглядав човен, то виявив, що обидва кінгстони були повністю відкриті.

Жарко, надто жарко. Чому вони не відчинять вікно? Якщо ми сидітимемо так і надалі, то геть задихнемось, — так багато людей, і всі дихають одним і тим самим повітрям, так багато людей…

— З цими дірками в обшивці та відкритими кінгстонами такий маленький човен швидко потоне, сер. Я б сказав, не довше, ніж за десять хвилин. Коли човен виходив з моєї верфі, цих дірок не було. Я пишався своєю роботою, і місіс де Вінтер — також. Як на мене, сер, цей човен узагалі не перевертався. Його навмисно затопили.

Я мушу спробувати вибратися за двері. Мушу спробувати вийти і знову повернутися до почекальні. Тут уже геть не лишилося повітря, до того ж особа, що сиділа поруч, притискалася до мене дедалі тісніше й тісніше… Хтось спереду підвівся, і вони почали говорити, вони всі заговорили. Я не розуміла, що відбувається. Мені нічого не було видно. Жарко, надто жарко. Коронер просив усіх зберігати тишу. І сказав щось про «містера де Вінтера». Я нічого не бачила. Мені все затуляв капелюх жінки, яка сиділа переді мною. Тепер Максим уже стояв. Я не могла на нього дивитися. Не можна. Одного разу мене вже охоплювало схоже відчуття. Коли ж це було? Не знаю. Не пам’ятаю. О, так, із місіс Денверз. Коли вона стояла поруч зі мною біля вікна. Тепер місіс Денверз була тут, слухала коронера. Максим стояв. Підлога пашіла, жар повільними хвилями здіймався догори. Він діставався моїх мокрих і слизьких долонь, торкався моєї шиї, підборіддя, обличчя.

— Містере де Вінтер, ви чули свідчення Джеймса Тебба, який доглядав за човном місіс де Вінтер? Чи відомо вам щось про дірки, пробиті в обшивці?

— Анічогісінько.

— Чи знаєте ви, як вони могли там з’явитися?

— Ні, звісно ж, ні.

— Ви вперше про них почули?

— Так.

— Це вас шокувало, авжеж?

— Я був достатньо шокований, коли дізнався, що більше року тому помилився під час розпізнання, а тепер мені ще й кажуть, що моя покійна дружина не просто потонула в каюті свого човна, але й що в ньому були дірки, навмисно зроблені для того, щоб човен набрав води й пішов на дно. І ви ще дивуєтесь, що це мене вразило?

Ні, Максиме. Ні. Ти налаштуєш його проти себе. Ти ж чув, що казав Френк. Тобі не можна цього робити. Не таким тоном. Не з такою злістю в голосі, Максиме. Він не зрозуміє. Прошу тебе, любий, прошу тебе. О Боже, не дай Максиму втратити самовладання! Не дай йому втратити самовладання!

— Містере де Вінтер, я хочу вас запевнити, що ми всі дуже вам співчуваємо. Безумовно, ви пережили потрясіння, величезне потрясіння, дізнавшись, що ваша покійна дружина потонула в каюті, а не у відкритому морі, як вважали раніше. І я розслідую цю справу заради вас. Заради вас я хочу взнати, як саме й чому вона загинула. Я проваджу це дізнання не задля власної розваги.

— Це ж очевидно, хіба ні?

— Сподіваюсь, що так. Джеймс Тебб щойно повідомив нам, що у човні з останками покійної місіс де Вінтер було пробито три дірки. І що кінгстони були відкриті. Чи маєте ви які-небудь сумніви стосовно його свідчення?

— Авжеж ні. Він — човняр, він знає, про що говорить.

—