Ребекка - Дафна дю Мор'є

Удалині почувся ще один гуркіт. Дощу не було. Я вийшла в коридор і прислухалась. Нічого не чути. Рушила до сходів. Ніде нікого. Угорі загрозливо гримало, зала потонула в темряві. Я спустилася вниз і вийшла на терасу. Пролунав черговий удар грому. Мені на долоню впала крапля. Одна-єдина. Ото й усе. Було дуже темно. Море за видолинком нагадувало чорне озеро. Я відчула на долоні ще одну краплину, й одразу ж гримнуло. Одна з покоївок узялася зачиняти вікна кімнат нагорі. З’явився Роберт і зачинив вікна вітальні в мене за спиною.

— Роберте, скажіть, джентльмени досі не повернулись? — поцікавилась я.

— Ні, мадам, ще ні. Я думав, ви поїхали з ними, мадам.

— Ні. Ні, я вже деякий час тут.

— Бажаєте чаю, мадам?

— Ні, ні, я зачекаю.

— Схоже, погода нарешті зміниться, мадам.

— Так.

Дощу не було. Лишень оті дві краплі, що впали мені на долоню, та й по всьому. Я повернулася всередину й вирішила посидіти в бібліотеці. О пів на шосту до мене прийшов Роберт.

— Мадам, машина щойно приїхала, — повідомив він.

— Чия машина? — запитала я.

— Містера де Вінтера, мадам, — відповів Роберт.

— І за кермом був сам містер де Вінтер?

— Так, мадам.

Я спробувала підвестися, але мої ноги перетворилися на соломинки; вони не ладні були мене втримати. Я сперлася на диван. У горлі геть пересохло. За якусь хвилину до бібліотеки зайшов Максим. І став у дверях.

Він здавався дуже втомленим, постарілим. У кутиках його рота з’явилися зморшки, яких я ніколи раніше не помічала.

— Усе закінчилося, — проказав Максим.

Я чекала. Досі не здатна ані мовити слово, ані підійти до нього.

— Самогубство, — мовив він, — за відсутністю переконливих свідчень стосовно душевного стану загиблої. Ще б пак, вони загнали себе у глухий кут, уже й самі не тямили, що роблять.

Я знову сіла на диван.

— Самогубство? — перепитала я. — А як же мотив? Який мотив?

— Бог його знає, — відказав Максим. — Схоже, вони вирішили, що мотив тут необов’язковий. Старий Горрідж утупився в мене поглядом і цікавився, чи не мала Ребекка проблем із грішми? Проблем із грішми. Боже правий!

Він підійшов до вікна й поглянув на зелені галявини.

— Заноситься на дощ, — зауважив Максим. — Дякувати Богу, нарешті піде дощ.

— І що далі? — запитала я. — Що сказав коронер? Чому тебе тримали там увесь цей час?

— Він знову й знову ходив по колу, — відповів Максим. — Цікавився всілякими дрібницями стосовно човна, на які всім було начхати. Чи важко відкрити кінгстони? На якій точно відстані була перша дірка від другої? Який був баласт? Як його переміщення впливає на стійкість човна? Чи здатна була жінка проробити все це без сторонньої допомоги? Чи щільно були зачинені двері каюти? Який тиск води необхідний, щоб їх розчахнути? Я думав, що збожеволію. Проте тримав себе в руках. Побачивши тебе біля дверей, я згадав, що маю робити. Якби ти там не зомліла, я б нізащо не впорався. Мене аж пересмикнуло. Я одразу зрозумів, що саме казатиму. Я весь час дивився на Горріджа. Не зводив очей з його худого прискіпливого обличчя й цього золотого пенсне. Я цю пику до скону не забуду. Люба моя, я стомився. Так утомився, що геть нічого не бачу, не чую й не відчуваю.

Він усівся на кушетку біля вікна. Нахилився вперед, обхопивши голову руками. Я підійшла й сіла поруч. За кілька хвилин до бібліотеки зайшов Фріс, услід за ним Роберт заніс столик для чаю. Почався звичний урочистий ритуал, що відбувався день у день: підняли відкидні дошки стола, приєднали до нього ніжки, постелили білосніжну скатертину, поставили срібний запарник і чайник, під яким палав вогник горілки. Булочки, сандвічі, три види тістечок. Джеспер вмостився ближче до столу, раз по раз стукаючи хвостом по підлозі й не зводячи з мене сповненого очікування погляду. Кумедно, подумала я, як відбувається вся ця життєва рутина, — що б не сталося, ми продовжуємо робити ті самі речі, влаштовуємо невеличкі вистави: їмо, спимо, миємося. Жодне лихо не здатне пробитися крізь панцир звички. Я налила Максимові чаю, принесла до кушетки його чашку, дала йому булочку та намастила маслом свою.

— А де Френк? — запитала я.

— Він мусив зустрітися зі священиком. Я б теж поїхав, але хотів негайно побачитися з тобою. Я весь час тільки про тебе й думав, про те, як ти тут чекаєш, сама-самісінька, гадки не маючи, що відбувається.

— А навіщо вам священик? — поцікавилась я.

— Сьогодні ввечері має дещо відбутись, — відказав він. — Церковні справи.

Я дивилася на нього, нічого не розуміючи. Аж тоді втямила. Вони збиралися її поховати. Ребекку мали привезти з моргу.

— Домовились на шосту тридцять, — сказав Максим. — Про це знають лише Френк, полковник Джуліан, священик і я. Нікого зайвого там не буде. Усе вирішили ще вчора. Рішення суду нічого не змінило.

— О котрій тобі треба їхати?

— Я зустрічаюся з ними в церкві у двадцять п’ять по шостій.

Я нічого на це не сказала. Продовжувала пити чай. Максим відклав свій сандвіч, навіть його не спробувавши.

— А спека й досі тримається, еге ж? — проказав він.

— То все через грозу, — мовила я. — Ніяк не розгуляється. Лишень час від часу падає кілька крапель. Вона висить у повітрі. Але ніяк не почнеться.

— Коли я виїздив із Леньйона, гриміло, — сказав Максим. — І небо над головою було, як те чорнило. На Бога, чому ж не починається дощ?

На деревах змовкли птахи. Досі стояла непроникна темрява.

— Як би я хотіла, щоб ти не мусив знову кудись їхати, — проказала я.

Максим не відповів. Він здавався стомленим, смертельно стомленим.

— Поговоримо ввечері, коли я повернуся, — згодом відказав він. — Нам ще стільки всього треба разом зробити, адже так? Ми маємо все почати спочатку. Я був тобі найгіршим чоловіком.

— Ні! — вигукнула я. — Ні!

— Ми все почнемо спочатку, щойно ця пригода лишиться позаду. Нам, тобі й мені, усе вдасться. Це геть не те, що самотужки. Минуле не зможе нам зашкодити, якщо ми будемо триматися одне одного. До того ж у нас будуть діти.

За якийсь час Максим зиркнув