Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Та невже? — мовив він. — І як же ти це зробиш?

— Слухай сюди, Максе, — відказав Февелл. — Припускаю, від своєї дружини ти таємниць не тримаєш, і схоже на те, що разом із Кроулі у вас тут склалося щасливе тріо. Отже, я можу говорити відверто, що й зроблю. Ви всі знаєте про мене й Ребекку. Ми були коханцями, авжеж. Я ніколи цього не заперечував і ніколи не стану. Отже, так. Донині я, як і всі решта дурнів, вірив у те, що Ребекка потонула в затоці і її тіло через кілька тижнів знайшли в Еджкумі. Для мене це було потрясінням, справжнім потрясінням, чорт забирай! Але я казав собі: «Саме таку смерть Ребекка й обрала б, вона відійшла б так само, як і жила, — у боротьбі», — він витримав паузу, сів на краєчок дивана й оглянув усіх нас по черзі. — І от, кілька днів тому я вичитав у вечірній газеті, що місцевий водолаз натрапив на човен Ребекки і знайшов у каюті тіло. Я нічого не міг зрозуміти. Хто, в біса, міг плисти з Ребеккою? Це ж нісенітниця! Я приїхав сюди й зупинився у трактирі на околицях Керріта. Зв’язався з місіс Денверз. Вона розповіла мені, що тіло в каюті належить Ребецці. Навіть з огляду на це я, як і всі решта, вирішив, що під час розпізнання першого тіла сталася помилка й що Ребекка якимось чином застрягла в каюті, спустившись туди по куртку. Що ж, як вам відомо, сьогодні я побував на дізнанні. І все йшло як по маслу, еге ж? Доки не почав свідчити Тебб. А що ж тоді? Максе, старий, ну як ти поясниш ті дірки в підлозі та повністю відкриті кінгстони?

— Невже ти думаєш, — повільно проказав Максим, — що після стількох годин сьогоднішніх розмов у суді я буду обговорювати це ще раз… із тобою? Ти слухав свідчення і чув рішення. Воно задовольнило коронера, а отже, мусить задовольнити й тебе.

— Самогубство? Аякже! — мовив Февелл. — Ребекка наклала на себе руки. Дуже на неї схоже, правда? Слухай, ти ж не знав, що я отримав це повідомлення, еге ж? Я зберіг його, бо це було останнє, що вона мені написала. Я вам зачитаю. Гадаю, тобі буде цікаво.

Він вийняв із кишені папірець. Я впізнала тонкий, гострий, похилий почерк.

«Я намагалася додзвонитися до тебе у квартиру, але не отримала жодної відповіді [читав він]. Зараз я вирушаю в Мендерз. Цього вечора буду в хатині, якщо отримаєш це повідомлення вчасно, бери машину та їдь туди. Я ночуватиму на березі й залишу двері відчиненими. Я маю тобі дещо сказати й хочу якомога швидше з тобою побачитися. Ребекка».

Февелл знову сховав записку до кишені.

— Це не схоже на те, що пишуть, коли збираються накласти на себе руки, чи не так? — сказав він. — Записка чекала на мене вдома, коли я повернувся туди приблизно о четвертій ранку. Я не знав, що Ребекка мала бути того дня в Лондоні, інакше обов’язково з нею зв’язався б. На жаль, доля повернула все так, що тієї ночі я був на вечірці. Коли ж прочитав це повідомлення о четвертій, то вирішив, що вже запізно зриватися й шість годин поспіль мчати до Мендерлея. Я ліг спати з наміром зателефонувати їй пізніше вдень. Що я й зробив. Десь о дванадцятій. Аби дізнатися, що Ребекка потонула!

Він сидів і дивився на Максима. Усі мовчали.

— Якби коронер прочитав сьогодні цю записку, ти б опинився в дещо складнішій ситуації, правда ж, Максе? Адже так, старий? — запитав Февелл.

— То чому ж ти не встав і не передав її йому? — поцікавився Максим.

— Спокійно, старий, спокійно. Не варто нервувати. Максе, я не хочу тебе занапастити. Бог свідок, ти ніколи не ставився до мене дружньо, проте я не тримаю на тебе зла. Усі чоловіки, одружені з гарними жінками, ревниві, чи не так? І декотрі з них не здатні втриматися й не вдати з себе Отелло. Вони так влаштовані. Я їх не звинувачую. Мені їх шкода. Знаєш, по-своєму я в дечому соціаліст і не розумію, чому чоловіки не можуть ділитися своїми дружинами, замість того, щоб їх убивати. Навіщо? Задоволення однаково не отримаєш. Гарна жінка — це не автомобільна шина, вона не зноситься. Чим більше нею користуєшся, тим ліпший у неї хід. Що ж, Максе, я виклав перед вами всі карти. Чому б нам не дійти якоїсь згоди? Я — не заможна людина. Занадто полюбляю азартні ігри. Але що мене завжди пригнічувало, то це брак якого-небудь капіталу, на який я міг би розраховувати у скрутну годину. Утім якби я впродовж усього життя щорічно отримував дві-три тисячі фунтів, то зміг би тихенько й затишно жити собі й поживати. І ніколи не потурбував би тебе знову. Богом клянуся.

— Я вже просив тебе піти, — проказав Максим. — Удруге не проситиму. Двері — прямо за мною. Можеш відчинити їх сам.

— Півхвилинки, Максиме, — мовив Френк. — Тут усе не так просто.

Він розвернувся до Февелла.

— Я розумію, до чого ви хилите. На превеликий жаль, виходить, що ви й справді можете, як ви й сказали, повернути все таким чином, що Максим опиниться у скрутному становищі. Схоже, він не бачить цього так само ясно, як я. Скажіть, яку саме суму ви хочете отримати від Максима?

Я зауважила, що Максим геть зблід і в нього на лобі почала пульсувати маленька жилка.

— Не думаю, що вашій дружині було б приємно, якби на неї вказували пальцями й називали місіс де Вінтер, удовою повішеного вбивці, — сказав Февелл.

Він зареготав і зиркнув у мій бік.

— Думаєш, тобі вдасться мене залякати, Февелле? — промовив Максим. — Що ж, ти помиляєшся. Я тебе не боюся. У сусідній кімнаті є телефон. Можливо, мені варто подзвонити полковникові Джуліану й запросити його сюди? Він — магістрат. Його зацікавить твоя історія.

Февелл пильно поглянув на нього й розреготався.

— Гарний блеф, — відказав він, — але мене не обдуриш. Ти не насмілишся зателефонувати старому Джуліанові. Максе, старий, у мене достатньо доказів, щоб тебе повісити.

Максим повільно перетнув бібліотеку й вийшов до сусідньої кімнатки. Я почула клацання слухавки.

— Зупиніть його! — заблагала я