Пожежник - Джо Хілл

Гарпер натиснула кнопку живлення. Екран засвітився сіруватим світлом, а тоді потьмянів до темно-обсидіанової чорноти. Заряду батареї лишалося якихось 9 відсотків.

Гарпер відкрила браузер і ввела адресу «marthaquinninmaine».

3

Крізь крихітні динаміки «айфону» залунала басовита мелодія, з металевим відзвуком, ледь чутна крізь стукіт дощу, але, попри все, мила й приємна вуху. Цю пісню Гарпер і сама любила виконувати, коли їй було вісім рочків, — озброївшись дерев’яною ложкою замість мікрофона та ковзаючи лінолеумом по кухні в капцях «Міс Піґґі». Рік Окасек виспівував, що саме ця дівчина — те, що йому треба, під акомпанемент мелодії, яка пружинила, наче Слінкі, що спускається сходами[132].

Знімки завантажувалися, проте повільно.

На першому було зображено широкий положистий схил, вкритий високою, аж по пояс, травою, яка вже почала жовкнути під осіннім сонцем. На фоні вирував океан, схожий на зібганий лист металу. Марта Квінн стояла серед довгої вервечки дітей (по п’ятеро обабіч неї), пригортаючи двох найближчих за стан. Вона була, як завжди, кістлявою, а обличчя, всупереч майже шістдесятилітньому віку, залишалося пустотливим і добрим. Очі мружилися, наче вона вигадала веселий дотеп, яким їй дуже кортить поділитися. Вітер куйовдив платиново-біле волосся, здмухуючи його з високого чола. Рукави в неї були засукані, щоби показати драконячу луску на передпліччях, чорно-золотаві завитки, які нагадували стародавні письмена кандзі[133].

Коли пісня почала затихати, завантажився другий знімок. Лікарка в білому лабораторному халаті, гарненька азійка, тримала в одній руці планшетку, присівши поряд з дев’ятирічною красунечкою. Мале дівча притискало до грудей м’яку іграшку — єнота, — а носик морщився від сміху. Її голі пухкі рученята вкривали делікатні карлючки луски. Вони обидві перебували в білій та чистій стерильній залі якогось лікарняного блоку. На їхньому тлі, на стіні, видніла розмита, ледь розбірлива табличка. Вона аж ніяк не була важливою частиною зображення, тож спершу Гарпер її проігнорувала... а тоді, примруживши очі, придивилася уважніше. І щойно роздивилася написи, їй перехопило подих. Лише два слова:

• Педіатрія

• Пологове

Третій знімок став завантажуватися, коли пісня остаточно стихла. Залунав голос — Гарпер упізнала його з передач «Ретроспектива 80-х», які бачила на VH1 та MTV[134]. Гучність уже була такою низькою, що крізь барабанний дріб дощу об дах жінка ледве могла розібрати голос Марти Квін, але все-таки зменшила її ще трохи, перестраховуючись, і схилилася ближче, щоб слухати.

«Воу, привітики, сподіваюся, це було саме те, що вам треба? І вже точно те, чого потребувала я сама. Ну, принаймні одна з тих речей, яких я потребувала. Бо той список ой який довгий. Мені ПОТРІБНО знати, чи живий досі Майкл Фассбендер[135], бо — АГОВ! — той красень виявився багато в чому правим. Дамочки спалахували від нього ще задовго до спори, розумієте, про що я? Мені ПОТРІБНІ нові серії „Доктора Хто“, але на це я не надто розраховую, бо закладаюся: всі, хто був якось пов’язаний з тим серіалом, або мертві, або переховуються. Як там Англія, ще ціленька? Сподіваюся, ви не погоріли, Британські острови! Де б зараз був світ, якби не ваш епічний внесок у культуру: „Дюран Дюран“, Ідріс Ельба та „Реальна любов“[136]? Пришли мені звісточку, Англіє, дай знати, чи ти ще там!»

На наступному знімку було зображене шатро з розставленими всередині складаними столами. Пропускний пункт. За столами були жінки — таких зазвичай можна зустріти в шкільних кафетеріях: літні дамочки з зібраним під блакитні шапочки волоссям... щоправда, на цих були яскраво-жовті скафандри, звичні для тих, кому на роботі може трапитися Ебола, сибірка чи драконяча луска. Одна огрядна бабця пропонувала стосик ковдр, піжами та бланки людям, які, здавалося, були сім’єю: старший чоловік з густими сивими бровами, виснажена з вигляду жінка, років тридцяти, та двійко хлопців зі світлим мідним волоссям.

«Мені потрібен персиковий пиріг. ВЖЕ. Мушу зізнатися, що, на жаль, на Острові Вільного Вовка немає персикових пирогів. Зате в нас є власні яблуневі сади. Не дочекаюся, коли настане пора збирати яблука і я собі навизбирую повний кошик „Ґренні Сміт“, „Кортланд“, „Гані Крісп“, „Гані Бу-Бу“, „Гані Ґрем“, Ґрема Нортона, Еда Нортона... словом, усього найліпшого[137]. Тутки хробачливих яблук нема! Якби тільки на честь мене назвали якийсь фрукт. Цікаво, як смакуватиме „Квінн“. Напевно, як тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомий рік. На радіо добре те, що ви можете уявляти мене такою, якою я була тоді, вісімдесят сьомого. Мрія усіх парубків. І під „усіма парубками“ я маю на увазі сором’язливих тринадцятилітніх, які почитували комікси й слухали „К’юр“[138]. ТАТОТАКЕ! Треба більше сонячних панелей. У нас лишилося чотири нещасні панелі! Воно, звісно, добре, все-таки краще, ніж нічого. Але, як ви знаєте, транслювати я можу лише три години вдень, а тоді наш гад-транспондер виходить з ладу. Увага: навряд чи ви слухаєте живий ефір. Скоріше за все, це запис. Ми викладаємо новий файл щодня, об одинадцятій, більш-менш через добу».

Слів Марти Квінн Нік чути не міг, але бачив, як на екран завантажуються зображення, тож, широко розплющивши очі, нахилився вперед.

«Що мені ще потрібно? Мені потрібно, щоб ви брали сраку в руки й рушали до нас, бо ми тут маємо какао! І повні діжки волоських горіхів! А ще колишнього ведучого прогнозу погоди, який випікає на дровах надзвичайний хліб! Знаєте, про що я взагалі говорю? Я розповідаю вам про Острів Вільного Вовка за сімнадцять миль від узбережжя Мейну, місце, де ви можете безпечно облаштуватися, якщо вам — так, вам! — пощастило стати щасливим переможцем лотереї „Драконяча луска“. У нас є для вас ліжко. І це ще не все! У нас тут ще й федеральна медична установа, де на вас чекає ультрасучасне експериментальне лікування. Ось я, Марта Квінн, розмовляючи з вами, сиджу вся обмазана експериментальним мазилом, яке виглядає і смердить точнісінько як овече лайно, і знаєте що? День минув, а я й досі не згоріла! Навіть однісінького припливу не мала! Останній приплив у мене був дві тисячі дев’ятого, тоді про інфекцію ще ніхто й не чув».

Наступне завантажене фото зображало вигляд острова з берега: поросле зеленню узвишшя, гальковий пляж, розкидані вздовж ґрунтової дороги котеджі а-ля Нова Англія. Сонце на фото саме сходило чи, може, сідало, вкриваючи темну воду золотавими відблисками.

«Ніхто не вживає