Пожежник - Джо Хілл

— Ні. Ти ж знаєш, що я не маю цигарок.

— Повітрям свіжим дихав?

— Ще й як.

Гарпер глянула на нього, примруживши очі.

— «Ще й як» — це скільки?

— Ем, годин вісімнадцять? Плюс-мінус.

— Що ти робив надворі вісімнадцять годин?

— Так не було задумано. Я знепритомнів. Так завжди буває, коли я виряджаю Фенікса, — Джон винувато всміхнувся. — Гадаю, я був занадто слабкий. Не готовий його створювати. Це забрало забагато сил. Хоча добре, що я таки його відіслав. Мало того, що в них кулемет був, то ще й твій колишній на тому снігоочиснику, як на танку, роз’їжджає...

— Хвилиночку. Відмотаймо назад. Звідки ти знаєш, що мій колишній був на Верден-авеню? Хто тобі сказав?

— Ніхто не казав. Я був там з тобою.

— Тобто як це, ти там зі мною був?

Він зітхнув, скривився, а тоді притис здорову руку до пораненого боку.

— Коли розпочалася стрілянина, ти сховалася за Беновим поліцейським «крузером». Нельсон помер першим — його розірвало на шмаття посеред вулиці. Тоді міська вантажівка в’їхала у швидку, і нею розчавило Мінді Скіллінґ. Потім ти рвонула звідти, наче один з тих гонщиків з тієї вашої «Наскар»[125]. Я пригадую все аж до моменту, коли твій колишній вписався у фургон і ледь мене не розчавив. Ледь не розчавив Фенікса, тобто.

Гарпер ніяк не могла розібрати, що до чого. Доти вона вважала, що Фенікс — то лише видовищний піротехнічний трюк, якимось чином керований з відстані, наче літак з дистанційним керуванням. Полум’яна лялька, яку за шворки смикав Джон Руквуд, відсиджуючись тут, на цьому острові.

Але все-таки сутичку з Джейкобом та Мальборо-Меном він пригадував так, наче власноруч з ними боровся, і ця думка одночасно спантеличувала і дратувала Гарпер. Бо очевидно було, що Джону подобається грати роль постаті загадкової та разючої.

— Неможливо. Ти не міг усього того бачити.

— Ой, ну ти не перебільшуй. Це лише малоймовірно. Та й до того ж, я не казав, що бачив усе на власні очі. Бо це не так. Але я це пам’ятаю, — Пожежник бачив, що вона поривається його перебити, і здійняв руку, долонею назовні, випереджаючи будь-які запитання. — Тобі відомо, що з часом драконяча луска проникає в людський мозок. Вона дослухається до твоїх думок і почуттів та реагує на них. Спора за своєю природою є дендритною і пов’язується з розумом.

— Так. Тому люди спалахують, коли налякані чи перебувають під дією стресу. Паніка спричиняє викид кортизолу. Драконяча луска реагує на кортизол, припускаючи, що хазяїн перестав бути безпечним. І загоряється, виробляючи величезну кількість попелу та забезпечуючи собі можливість підшукати кращу нерухомість.

Джон захоплено подивився на неї.

— Так, механізм саме такий. З ким ти балакала?

— З Гарольдом Кроссом, — відповідала Гарпер, втішена, що нарешті вона його здивувала.

Якийсь час Пожежник це перетравлював, а тоді куточок його рота сіпнувся в посмішці.

— Ти знайшла його нотатник. Хотів би я на нього якось глянути.

— Може, коли я його дочитаю, — відказала вона. — Кортизол каталізує самозаймання. Але окситоцин — гормон соціальних мереж — заспокоює драконячу луску. Щоразу як дістаєш схвалення від своєї групи, почуття безпеки драконячої луски збільшується, і шанси не згоріти живцем підвищуються. Це я зрозуміла. Чого я не розумію, то це як ти можеш перебувати тут, у цій хижі, й одночасно бачити те, що відбувається за дві милі звідси.

— Кажу ж тобі, я нічого з того не бачив. Але я пам’ятаю, ось у чому вся різниця. У самому серці Фенікса палахкотить хмара драконячої луски. Та луска містить сиру копію моїх думок, почуттів і вказівок. Це зовнішній мозок. З часом він повернувся до мене, до гнізда, де і вмер, виконавши завдання. Попіл випав на мене, наче сніг, поки я, непритомний, валявся на пляжі, і протягом наступних годин мені снилося все, що робив і бачив птах. Усе це повернулося до мене, спочатку уривками, але згодом намалювалася вся жахлива картина.

Якусь мить Гарпер подумки все зважувала. Попіл, здатний думати, живе полум’я, спора, котра могла обмінюватись імпульсами та спогадами з людським розумом. Гарпер подумала, що то якраз такі фантастичні нісенітниці, на які весь цей час зважувалася еволюція. Магічні фокуси та спритні трюки були візитівкою природи.

Коли вона заговорила знову, теми драконячої луски це вже не стосувалося.

— Тобі потрібен курс антибіотиків. Так уже сталося, що я їх маю. Я пришлю Майкла з пляшечкою азитроміцину. По ідеї, він зміг би вислизнути під час зміни варти на світанку. Ану, містере Руквуд, оглянемо вашу руку.

— Я так розумію, що сама ти мені ліки принести не зможеш?

Гарпер уникла його погляду. Натомість обережно опустила перев’яз і розігнула його лікоть. Джон скривився, але Гарпер здогадувалася, що то радше від очікування болю, ніж фактичних страждань.

— Справи погіршали, Джоне. Я під арештом у лазареті, і мені заборонено відходити від Отця Сторі. Я сьогодні прийшла тільки тому, що Майклу випало вартувати, а він більше не грає за правилами Керол. Як і Еллі, яка потрапила під постійний домашній арешт у гуртожитку. Майкл боявся, що як відпустить мене до тебе, я можу не повернутися. Не хоче, щоб я поїхала без нього, — якусь мить Гарпер міркувала. — Коли кількадесят відступників спробують покинути табір — це лише питання часу. Заповнять автівки припасами й дадуть драла. Рене вже заводила розмову про від’їзд: з Доном, в’язнями та кількома іншими людьми.

— І куди б ви поїхали?

— О, я не певна, що взагалі поїхала б, хай що собі думає Майкл. Поки є шанс врятувати Отця Сторі, кидати його не можна.

Пожежник зробив дещо дивне. Він зиркнув повз Гарпер на піч — а тоді нахилився й заговорив тихим голосом, наче боявся, щоб його не підслухали.

— Я понад усе ціную в людині добру дрібку шалапутства, Гарпер, та в цьому разі користі з цього не буде. Твій обов’язок — передусім турбуватися про себе й маля, а не про Тома Сторі. Він мав найбільше серце серед усіх людей, яких мені довелося знати, та я певен, він би не хотів, щоб ти застрягла тут через нього. Він уже не при тямі скільки — шість тижнів? Сім? Після страшного удару в голову? У сімдесят років? Йому кінець. Він уже не повернеться.

— Люди й після гіршого одужували, — сказала Гарпер, хоча, вимовляючи ці слова, задумалася, чи розуміє вона сама різницю між діагнозом та запереченням очевидного. — Та й крім того, Джоне. Вже скоро.