Українська література » » Пожежник - Джо Хілл

Пожежник - Джо Хілл

---
Читаємо онлайн Пожежник - Джо Хілл
півдорозі до пляжу вони спинилися. З дзвіниці линув дівочий спів — м’який, упевнений. Гарпер подумала, що то котрась із близнят Нейборс. Вони обидві у старшій школі співали а капела. Спів дівчини ширяв холодним чистим повітрям, а мелодія була такою невинною і милою, що руки Гарпер вкрилися гусячою шкірою. То був котрийсь із мотивів ранньої Тейлор Свіфт, сльозлива пісенька про Ромео і Джульєтту... яка нагадала Гарпер іншу, давнішу пісню про цю пару нещасних, безталанних коханців.

— У цьому таборі багато хороших людей, — промовила Гарпер до Дона. — Може, вони і згуртувалися довкола поганих ідей, але тільки тому, що їм страшно.

Дон примружив очі, вглядаючись у силует дзвіниці.

— У неї чарівний голос, це правда. Я міг би цілу ніч слухати. Проте мою душу бере сумнів, що ви б зосталися гарної думки про цей табір, якби почули, як всі гуртом співали у каплиці десь кілька годин тому. Ну, принаймні почалося все зі співів. Та за якийсь час усі просто дзижчали, тримали довгу таку, недоумкувату ноту. Це наче опинитися у найбільшому на світі вулику, а всі довкола немов палають зсередини. Їхні дурні очі просто... палахкотіли. Вони не димлять, але від них аж пашіє жаром, він такий сильний, що ледве втримуєшся, аби не знепритомніти. Інколи вони всі дзижчать так гучно, що мені здається, наче в мене череп вібрує, і я за крок від того, щоб запхнути в рота кулак, аби не загорлати.

Вони йшли далі, а під ногами хрускотіло каміння та замерзле болото.

— І ти не можеш долучитися? Не сяєш із ними?

— Раз чи двічі було, сяяв. Та все одно воно якось не правильно. Справа не в тому, як сильно воно навалюється на тебе — хоча коли я отямлююся, то череп, дідько, так гуде, наче я кварту «Джека» вшкварив. І навіть не те найгірше, що геть забуваєш, хто ти такий. Хоча воно і хріново... а те, що ти починаєш думати, що ти — це Керол. Наче власні думки — то якийсь віддалений радіошум, а станція Керол отут, прямо біля тебе, глушить твою музику своєю. І вона, її музика, дедалі гучнішає і стає чіткішою, а твоя поволі блякле й стихає. Тобі починає верзтися, що Отець Сторі — твій рідний любий татко, лежить у лазареті з потовченою головою, а від думки, що того, хто це скоїв, так і не було покарано, тобі ставатиме зле, ти шаленітимеш, відчуватимеш, як закипає кров. Почнеш гадати, чи не ти наступний, кому розіб’ють довбешку, що, може, існують таємні сили, ще там щось, і вони гуртуються проти тебе. Глибоко в серці тобі хочеться лиш померти, померти співаючи, з усім табором довкола. Поки всі триматимуться за руки. Ти ледь не сподіваєшся, що це станеться... що от-от нагодиться кремаційний загін. Бо коли буде по всьому, прийде полегкість, і тебе зовсім не страшить кінець, ти ж бо палатимеш пліч-о-пліч з усіма тими, кого так палко любиш.

Здригнувшись, Гарпер прихилилася до Дона, щоби зігрітися.

Вони вийшли до пристані, де Дон допоміг їй забратися в човен. Дівчина відчувала вдячність за те, що він тут, тримає її за руку, поки вона спускається з пірса. За останні кілька місяців Гарпер удосталь наплавалася до острова, але тепер уперше непевно стояла на ногах і ледве втримувала рівновагу.

Кілька глибоких, дужих порухів веслами — і узбережжя лишилося позаду. Дон веслував, сидячи на лаві: нахилявся уперед і відкидався назад, а все його тіло виструнчилося у пряму лінію. Він був вже у літах, але жилавий і твердий, мов та в’ялена яловичина.

Чи спостерігало за ними око (від якого нікому не втаїтись) у дзвіниці? У присутності Бена Дон згадав, що, може, попливе сьогодні на човні трохи порибалити. Як пощастить, то їхні пересування водою цього вечора сприймуть саме як Дона Льюїстона, котрий плюскається собі, вишукуючи, де б наловити камбали... якщо їх узагалі помітять.

Без жодних спонукань Дон провадив з того ж місця, на якому кілька хвилин тому облишив розповідь.

— Кепсько, коли Керол заповнює всю мою голову. Кепсько не пам’ятати свого імені, імені власної матері. Проте я так скажу. Місяць тому ми всі досхочу виспівалися, як це зазвичай робимо. А тоді Керол прочитала щось на кшталт проповіді про те, що історії нашого життя до драконячої луски не існує. Що, тільки-но ми підчепили її, для нас почалася нова історія. Єдине, що насправді важить, — це наше теперішнє життя гуртом, громадою, а не те життя, що ми мали колись. Тоді ми заспівали знов і всі засяяли — навіть я, — дзижчали щодуху, а тоді повивалювалися з каплиці, мов налигані моряки в новорічну ніч. І я забув... — подих йому перехопило, коли він нахилився вперед, щоб знову навалитися на весла, — ...я забув свого приятеля, Білла Еллроя, з яким ми тридцять років разом рибалили. Наче його геть висмикнули з моєї голови. Не на якісь години. На цілі дні. Найкращі роки мого життя минули разом з Біллі, на човні. Важко навіть словами передати, які то були роки. Ми три тижні без відпочинку рибалили, поверталися, розвантажували улов у Портсмуті, тоді човном діставалися островів Гарбор, кидали якір і жлуктали пивко. Додому вертатися геть не кортіло. Я насолоджувався кожною хвилиною, проведеною разом з Біллі. Мені подобався той Дон, яким я ставав поряд з ним, — на мить він припинив гребти. Човен гойдався на брижах. — Коли я був з ним, то відчував, наче піді мною тягнеться цілий океан. Ми не дуже й балакали, розумієте. Не було потреби. З океаном не говориш, і він до тебе не говорить. Ти просто... віддаєшся йому.

Дон знову взявся енергійно змахувати веслами.

— Що ж. Коли я раптом схаменувся і зрозумів, що втратив його — що його геть стерло з моїх спогадів, — то вирішив, що годі з мене цього табору. Нікому не дозволю отак узяти й забрати в мене Білла Еллроя. Нікому. Отак от безпричинно. Нікому не дозволено відбирати нашу дружбу. Минулої осені у цьому таборі поралась злодюжка, і якби Керол поталанило її запопасти, вона би згодувала її, шматочок за шматочком, диким псам. Проте я так скажу: речі, які в нас крадуть щоночі, коли ми співаємо гуртом, куди важливіші, ніж усе те, що відібрала злодюжка. І ми знаємо, хто їх краде, однак замість того, щоб запроторити її за ґрати, ми обрали її головою табору.

Дон замовк. Про всяк випадок він підплив до острова з північного боку, до дальнього кінця скелища, щоб пристати шлюпкою в такому місці, яке

Відгуки про книгу Пожежник - Джо Хілл (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: