Пожежник - Джо Хілл
Джон розслабився, прихилившись спиною до стіни.
— Порядність у вас сімейна, Еллі. І дещо тривожна дещиця зухвальства. А ще харизма. Ми, всі інші, пурхаємо довкола вас, Сторі, наче ті нетлі довкола свічки.
Гарпер одразу ж подумала про те, що роман між нетлею та свічкою завжди закінчується однаково: обпікаючи крила, бідолаха-метелик кружляє, доки врешті не потрапить в обійми смерті. Але за обставин, що склалися, жінка вирішила не озвучувати цієї думки.
І тут голос подав Ґілберт Клайн, який тулився біля печі. Зиркнувши на нього, Гарпер побачила, що однією рукою Ґіл пригортає за талію Рене.
— Це таке полегшення — нарешті опинитися за межами тієї клятої камери. Наступного разу, як випаде ступити за ті двері й подихати свіжим повітрям, повертатися я вже не стану. Однак просто зараз маємо лише півгодини. Якщо нам є про що потеревенити, то давайте краще перейдемо до розмови.
Мацц повів підборіддям у бік полотняної торби Гарпер, позираючи очицями з-за довгої бульби носа.
— Не знаю, як вам, а мені найкраще вести бесіду за склянкою спиртного. Здається, сестра принесла саме те, що лікар прописав.
Гарпер дістала прибережену пляшку рому з банановим присмаком.
— Дон, організуєш нам чашки?
Вона розливала по кілька крапель рому в пістряву колекцію пощерблених кавових горняток, бляшаних кухлів та незугарних склянок, а Дон роздавав їх по колу. Останню чашку Гарпер запропонувала Еллі.
— Серйозно? — запитала дівчинка.
— Смакує краще за камінь.
Одним ковтком Еллі вихилила ті чверть дюйма рідини, які налила їй Гарпер, а тоді скривилася.
— Ох, Боже мій. І зовсім це не правда. Смакує як сцяки. Це як випити бензину, розмішаного з «Баттерфінґером»[141]. Чи бананове смузі, яке зіпсувалося. Жах.
— То, значить, налити ще? — запитала Гарпер.
— Так, будь ласка, — попросила Еллі.
— Ну що ж, дуже шкода, але ти в нас неповнолітня, тому більше одного ковтка тобі не належить.
— Колись я харчувався сардинами з бляшанки, а тоді випивав звідтам жир, — мовив Дон. — Гидке було заняття. У тому жирі завше плавали рибячі хвостики, баньки і кляті нутрощі, навіть часом в’язкі ниточки риб’ячих гівен, але я все одно пив. Ніяк не міг спинитися.
— Колись бачив кіно, — докинув Ґіл, — де чолов’яга сказав, що їв псів і сам жив як псина. Я песиків ніколи не їв, але у Брентвуді були мужики, які ловили і жерли мишей. Вони називали їх «підвальними курчатами».
— Найгірше, що я куштував? — почав міркувати Мацц. — У чемній компанії не годиться вдаватися у такі деталі, але її звали Рамона.
— Як мило, Мацц. Скромно й зі смаком, — озвалася Рене.
— Насправді нічого смачного в ній не було, — відказав Мацц.
— Я оце згадала: ти збираєшся з’їсти плаценту? — звернулася Рене до Гарпер. — Я так розумію, нині така мода пішла. Ми в книгарні запаслися порадниками для вагітних, і в одному наприкінці є цілий розділ з рецептами приготування плаценти. Омлети, пасти, ще там щось.
— Ні, я, мабуть, пас, — промовила Гарпер. — Поїдання плаценти відгонить канібалізмом, а я сподівалася перебути апокаліпсис, зберігши гідність.
— А от кролиці власний виводок їдять, — докинув Мацц. — Я про це взнав, читаючи «Небезпечні мандри». Матусі, очевидячки, жумкають своїх новонароджених постійно. Хрумкають, наче м’ясний «Скіттлз».
— Дуже сумно, — зауважила Еллі, — що ви всі лише по кілька ковтків видудлили.
— Тож хто буде за капітана? Хто прокладатиме наш курс? — запитав Дон.
— Так люблю, як ти оце мореплавця вмикаєш, — сказав йому Джон Руквуд.
— Але все-таки він має рацію, — втрутилася Рене. — Це ми повинні вирішити насамперед, а потім уже братися до справ, хіба ні? Потрібно провести голосування.
— Голосування? — перепитала Гарпер. Краєм свідомості вона розуміла, що серед присутніх лише в неї на обличчі нема єхидної посмішки — і це її трохи дратувало.
— Мусимо обрати злісного ватажка, — відповіла їй Рене. — Того, хто визначатиме порядок денний на зустрічах. Того, хто призначатиме голосування. Ухвалюватиме термінові рішення, якщо часу для голосувань не буде. Хто верховодитиме посіпаками.
— Які дурниці. Нас лише семеро. Восьмеро, якщо рахувати Ніка.
Дон Льюїстон здійняв брови й вичікувально зиркнув на Рене Ґілмонтон.
— Ти недорахувалася п’ятнадцятьох людей, — сказала Рене.
— Сімнадцятьох, радше, — докинув Дон. — Брати Маклі теж із нами.
— Тобто це... скільки... двадцять п’ять людей, готових... вирушити з нами? — не повірила Гарпер.
«Дамблдорова армія, — подумалося їй. — Братство».
— Або виступити проти Бена та Керол і відібрати в них клятий табір, — уточнив Дон. Але, побачивши, як пополотніла Еллі, швидко додав: — Тобто виступити м’яко. Чемно. Ну, з гарними манерами і все таке.
— Дещо ми можемо вирішити голосуванням, — сказала Рене. — Але, вимушено працюючи в підпіллі, ми не раз опинятимемося в ситуації, яка потребуватиме виконавчого рішення. Це необхідна справа, хоч і сумніваюся, що вдячна... чи навіть безпечна. Треба добре подумати, що може спіткати людину, яку ми оберемо за очільника, якщо все розкриється.
— Нема тут про що думати, — втрутилася Еллі. — Мені ось і так ясно. Коли моя тітка говорить про вирізання гнилі з табору, то не бавиться словами. Вона прямо говорить про те, щоб зарізати суку. Вона б наказала страчувати людей. Іншим у приклад, — Еллі всміхнулася до них, хоч обличчя її геть поблідло. — Я в книжці з історії читала, що публічні страти мали неабияку популярність. Впевнена, що якщо тітка Керол призначить таку кару, то міс Гілд уже точно потурбується, аби всім вистачало попкорну.
Вогнище потріскувало й шипіло. Порснула жарина.
— Ти справді думаєш, що все може зайти аж так далеко? — спитав Ґіл, і в голосі вчувалася лише помірна зацікавленість. — До публічних страт?
— Ой, та після того гівна, яке в нас на очах відбувалося в Брентвуді, я здивований, що ти ще питаєш, — закинув Мацц. — Про наслідки якось потім турбуватимусь. Я для себе вирішив, що зроблю все, аби вибратися з тієї камери... так чи інакше. Або на своїх двох, або — ногами вперед.
— Аналогічно, — мовив Ґіл.
— Проте сьогодні ми голосувати не можемо, — втрутилася Гарпер. — Якщо ви кажете, що є п’ятнадцятеро... сімнадцятеро інших людей, які готові до нас долучитися. І як нам взагалі вдасться таке провернути?
Дон, Рене та Еллі обмінялися поглядами, і Гарпер знову відчула, що вони на крок попереду неї.
— Гарпер, — озвалася до неї Рене. — Ми вже це провернули. Усі віддали свої голоси, окрім нас сімох, присутніх тут, і, може,
