Пожежник - Джо Хілл
Я сумнівався, що Керол вистачить надовго. Це я пригадую. Вона схудла на десять фунтів, хоча причин для цього не було. Перестала спати. Постійно дивилася ТБ, напівроздягнена, по дванадцять годин поспіль, безтямна, наче їй зробили лоботомію. Від неї тхнуло, як від підпаленого сірника, вона повсякчас димілася. Єдиним, хто міг ті міазми припинити, був її батько, який піклувався про те, щоб вона їла та пила, не забуваючи подбати й про інші її потреби.
Якось вранці я почув гупання в двері та крики надворі. Було рано, я єдиний не спав. Я підкрався доріжкою до огорожі й визирнув назовні. Перед одним з будинків, далі по вулиці, стояв припаркований ваговоз, поліцейський фургон, на якому тепер їздив карантинний патруль. Якісь типи-спецпризначенці у протигазах затягували досередини жінку. З ними був лікар, у масці та рукавицях, з планшеткою в руках. Він казав жінці, що це задля її ж дітей, аби вони були в безпеці. Казав їй, що вони повідомлять когось із родичів, щоб ті могли забрати малих. Чотирирічний на вигляд хлопчак гірко плакав, намагаючись устигнути за ними. Котрийсь із патрульних без упину відтягував його за плече. Десь у будинку лунав дитячий вереск. За мить до того, як ці люди заштовхнули жінку у вантажівку, вона розвернула голову, і я побачив її обличчя. То була та сама жінка, яка побивалася на узбіччі, того дня, коли спалахнула аптека.
Опівдні того ж дня ми провели сімейну нараду, зібравшись довкола обіднього столу, і я розповів усе, що побачив. Еллі сказала, що нам варто мати якийсь план, на випадок, якщо вони повернуться і цього разу застукають у наші двері. Том відповів, що коли таке станеться, найкраще, щоб на той час у будинку вже нікого не лишилося. Він казав, що останні сорок років кожне боже літо проводив у таборі Віндем, і не бачив причин, чому це літо мало стати інакшим, хай табір і було офіційно закрито. З його слів, одного разу він уже відвідав табір з Керол, і там було вдосталь запасів, щоб годувати ціле військо протягом десятиліття. Втім, у розрахунках він схибив років десь так на дев’ять.
Він оселився у будинку, в якому зупинявся постійно, разом з Керол, буцімто для того, щоб вона могла за ним доглядати, хоча насправді все було якраз навпаки. Ми з Сарою вибрали собі хатинку біля елінгу, бо Ніку подобалося бавитися у пожежника на вкраденій пожежній машині. Ти здивуєшся, якщо я скажу, що то були чарівні дні? Ми насолоджувалися свіжими яйцями, вафлями та кавою. Плавали на світанку, сиділи біля багаття у присмерку. Сара витерла порох з оргáна, який стояв у каплиці, і грала то Біллі Джоела, то Пола Маккартні[127]. Намагалася залучити до цього й сестру, але Керол не полишала Будинку з чорною зорею. Її луска постійно димілася і парувала. Вона чекала на смерть.
Одного ранку Сара вирушила до Портсмута, щоби дізнатися новини й розжитися деякими харчами. Вона могла вільно ходити до крамниці, бо ж не була хворою. Повернулася вона з дівчатами Нейборс. А через два дні нагодилася Норма Гілд. Раніше вона щоліта працювала в кафетерії, тож вирішила, що буде безпечніше пошукати харчів у таборі, ніж у супермаркеті. Так почала збиратися Томова паства.
За кілька днів по тому, як Норма з’явилася в таборі, Керол буквально вилетіла з Будинку з чорною зорею, шаленіючи, ледве тямлячись від жаху, знайшла Сару і сказала їй, що це почалося. Сказала хутчіш піти з нею. Мовляв, Том та Нік засяяли — обидва от-от спалахнуть.
Ми мчали так швидко, що лишили Керол далеко позаду. Бігли щодуху. Ти навіть не уявляєш, як воно — стрімко прямувати до чогось, що боїшся побачити. Це як мчати назустріч Розстрільному загону. Я був певен, що ми знайдемо їх обвугленими й почорнілими, а будинок палатиме у вогні.
Сара кинулася в передні двері й спинилася, та так раптово, що я налетів на неї і збив з ніг. Еллі, яка бігла позаду, перечепилася через нас обох. Тож ми всі валялися посеред підлоги, коли я побачив їх.
Посудомийка в тому будинку, мабуть, старша за тебе, Гарпер. Вона була у вжитку майже тридцять років, і коли її вмикали, неодмінно гуркотіла й трусилася. Ритм, який вона відстукувала, віриш чи ні, нагадував стареньку пісеньку «Вулі-буллі»[128]. Знаєш її? Том сидів, притулившись спиною до машини, а Нік влаштувався в нього на колінах, і той ритм вібрував крізь них обох. Їхні пальці перепліталися, Том співав, і обидва вони сяяли. Том засукав рукава, оголивши луску, що вкривала його передпліччя. Вона блищала яскравим світлом, закарлючки сяяли, наче намальовані фарбою, що світиться в темряві.
Його геть не турбувало, що ми завалились у двері, наче ті поліцейські з Кістоуна[129]. Він насмішкувато на нас подивився, а тоді продовжив виспівувати. Сара промовила: «О, Господи, тату, що з вами таке?»
А він їй на це відказав: «Не певен, але, здається, драконяча луска вподобала Сема Шема. Нумо, заспівайте з нами, подивимося, що ви скажете про це відчуття».
Коли Керол зрештою увійшла в двері, ми вже всі сиділи гуртом у колі, попід стугонливою посудомийкою, співали гаражний рок і блимали, наче карнавальні ліхтарики. Тільки-но драконяча луска нагрілася й почала сяяти, ми зрозуміли, що все гаразд. Що ніхто з нас не згорить живцем. Ну, ти знаєш, як воно — поринути у Блискіт.
Ми співали, поки в посудомийки не скінчився цикл, і щойно вона припинила гуркотіти, як наша луска охолонула й потьмяніла. Ми були під таким кайфом. Я не міг навіть пригадати, з котрою з Томових дочок зустрічався, тож поцілував їх обох. Сару це неабияк розвеселило. Еллі без упину рахувала пальці ніг, бо не могла згадати, скільки ж усього їх мала. Гадаю, можна сказати, ми добряче відсмалили. Відсмалили! Ах-хах! Хіба не дотепно? Хіба не... ні? Ой. Ну гаразд.
Того вечора ми зібралися з іншими в каплиці. Сара сіла за оргáн, а Керол витягла своє укулеле, і вони зіграли «Міст над бурхливою водою» та «Хай буде так»[130], і всі ми разом запалали, наче роздмухані довкола багаття
