Чорний дім - Стівен Кінг

— Здрастуйте, містере Поттер, — каже він. — Я хочу поговорити з вами, і ми мусимо зробити це швидко.

— Вони хотіли мене, — зауважує Поттер.

— Так.

— Мабуть, вам краще було дозволити їм узяти мене. Ще три-чотири місяці — і я все одно вибуду з перегонів.

Джек дістає з нагрудної кишені магнітну картку, яку йому дав Дейл і якою він відчиняє двері камери. З’являється різке дзижчання, коли вони від’їжджають на маленьких коліщатках, яке зникає, коли Джек витягує картку. Внизу, в кімнаті очікування, тепер світитиметься жовте світло поруч із написом «КАМЕРА № 3».

Джек заходить і сідає на краю нар. Він ховає в’язку зі своїми ключами подалі, не бажаючи, щоб запах металу перебивав аромат лілій.

— Як він почався?

Навіть не запитуючи, звідки Джек знає, Поттер підводить одну велику вузлувату руку — руку теслі — і торкається верхньої частини живота. Тоді опускає її нижче.

— Розпочалось все з травного каналу. Це було п’ять років тому. Я справно прийняв усі таблетки й ін’єкції. Тоді я вже був ув Ла-Рів’єр. Ця зараза… Я блював скрізь. По кутках — усюди. Якось мене вивернуло в моє власне ліжко, і я цього навіть не знав. Прокинувся наступного ранку з висохлим блювотинням на грудях. Ти щось знаєш про це, синку?

— У моєї матері був рак, — спокійно відповів Джек. — Коли мені було дванадцять. А тоді він облишив її.

— Вона прожила п’ять років?

— Більше.

— Пощастило, — каже Поттер, — хоча зрештою він її таки забрав, правда?

Джек киває. Поттер киває у відповідь. Вони ще не зовсім друзі, але все йде до того. Джек завжди так працює.

— Це лайно залазить всередину й чекає, — розповідає йому Поттер. — Як на мене, насправді, воно ніколи нікуди не зникає. Ніякі ін’єкції та ніякі пігулки не дають жодного результату, окрім тих, які вбивають біль. Я приїхав сюди, щоб дістатися фінішу.

— Чому? — Джек мав би питати про зовсім інше, до того ж у нього обмаль часу, але такі в нього прийоми, і він не збирається відмовлятись від того, що чудово працює, лише тому, що кілька копів із поліції штату чекають унизу, щоб забрати свого клієнта. Дейл затримає їх.

— Здається, досить миле невеличке містечко. До того ж мені подобається річка. Я щодня гуляю берегом. Люблю спостерігати за сонцем на воді. Іноді я думаю про свою роботу у Вісконсині, Міннесоті, Іллінойсі, а іноді я не думаю взагалі ні про що. Я просто сиджу на березі й насолоджуюсь спокоєм душі.

— Розкажіть про свою роботу, містере Поттер.

— Розпочинав теслею, як Ісус Христос. Тоді підвищив кваліфікацію і став будівельником, а тоді я почав мати щодо себе надто велику думку. Коли таке трапляється з будівельником, він зазвичай полюбляє називати себе підрядником. Я заробив три-чотири мільйони доларів, мав «Кадиллак» і молоду дружину, котра задовольняла мене зазвичай уночі по п’ятницях. Мила молода жінка. Ніяких проблем. А тоді я все це втратив. Єдине, за чим я сумував, — це був «Кадиллак». Він рухався плавніше за жінку. А тоді я дізнався погану новину та й приїхав сюди.

Він дивиться на Джека.

— Ти знаєш, що я іноді думаю? Френч Лендінґ ближчий до кращого світу, світу, у якому речі краще виглядають і пахнуть. У якому, мабуть, ліпше поводяться люди. Я не дуже контактую з людьми — я не дуже дружелюбна особистість, — але це не означає, що я нічого не розумію. У мене виникла ідея, що ще не надто пізно, щоб змінитись на краще. Думаєш, я божевільний?

— Ні, — каже йому Джек. — Я й сам прибув сюди майже з тієї ж причини. Скажу вам, як це бачу я. Ви знаєте, як це, коли затулити вікно тонкою ковдрою, але промені сонця все одно проникають усередину?

Джордж Поттер дивиться на нього очима, які раптом засвітилися. Джеку навіть не потрібно закінчувати думку, і це добре. Він вийшов на хвилю — він майже завжди так робить, — і тепер настав час стати до справи.

— А ти, як я розумію, знаєш? — просто каже Поттер.

Джек киває.

— Ви знаєте, чому ви тут?

— Вони думають, що я вбив дитину тієї леді. — Поттер киває в бік вікна. — Тієї, що несла в руці петлю. Я не вбивав. Це все, що я знаю.

— Гаразд, це вже щось. Тепер слухайте мене.

Дуже швидко Джек викладає йому ланцюжок подій, які привели Поттера до в’язниці. Під час розповіді Джека брови Поттера супляться, великі руки сплітаються.

— Рейлсбек! — нарешті каже він. — Я мав здогадатися! Набридливий клятий стариган завжди ставив запитання, завжди запитував, чи я не хочу пограти в карти, чи зіграти партію в більярд, чи пачісі, Господи! Усе, що він тільки міг запитати. Прокляття, повсюди він сує свій ніс…

Він говорить ще багато чого в цьому ж роді, і Джек йому це дозволяє. Є в нього рак чи нема, але цього літнього чоловіка вирвали з повсякденної рутини без будь-якого співчуття, тож йому треба трохи виговоритись. Якщо Джек переб’є його, щоб заощадити час, то натомість лише згає його. Йому важко бути терплячим (як Дейл стримує тих двох йолопів? Джек навіть не хоче думати про це), але терплячість тут просто необхідна. Проте коли Поттер починає розширювати сферу свого нападу (Морті Файн підпадає під його лайку так само, як друг Енді Рейлсбека — Ірв Тронберрі), Джек чинить напад.

— Річ у тім, містере Поттер, що Рейлсбек пішов за кимось, хто йшов до вашої кімнати. Ні, підозрювати його було б помилкою. Рейлсбека хтось привів до вашого номеру.

Поттер не відповідає, він просто сидить, дивлячись на свої руки, і киває. Він старий, хворий, і йому стає дедалі гірше, але він аж ніяк не тупий.

— Той, хто привів Рейлсбека, — це майже сто відсотків той, хто залишив «полароїди» мертвих дітей у вашій шафі.

— Так, можливо, ти маєш рацію. А якщо в нього були фотографії мертвих дітей, то він, мабуть, і є тим, хто зробив їх мертвими.

— Правильно, тож я маю поцікавитися…

Поттер нетерпляче махає рукою.

— Думаю, я знаю, про що ти хочеш запитати. Хто в