Українська література » » Чорний дім - Стівен Кінг

Чорний дім - Стівен Кінг

---
Читаємо онлайн Чорний дім - Стівен Кінг
чоловік ледь не стік кров’ю до смерті. Інший впав, що призвело до паралічу. Люди скаржились, уважно послухай, Дейле, за словами Потсі, люди скаржились, що втрачали свої тіні. Вони їх не бачили навіть опівдні, коли ясно світило сонце. Хіба ж це не дивно?

— Звичайно, що так, але я не пам’ятаю жодної такої історії.

Коли Джек починає підходити до Дейла, Дейл відступає. Він ледь не тікає, хоча капітан Ґілбертсон не з лякливих. Це трохи смішно, трохи сумно, трохи жахливо. Він не усвідомлює, що робить це. Джек у цьому впевнений. Тут є тінь. Джек бачить її, і Дейл деякою мірою знає, що Джек її бачить. Якщо Джек сильно постарається, то Дейл теж її побачить… а Дейл цього не хоче. Бо це погана тінь. Вона гірша, ніж монстр, який убиває дітей, а тоді з’їдає, розділивши на порції їхні тіла. Очевидно, якась частина його свідомості розуміє це.

«Я б міг змусити його побачити цю тінь, — спокійно думає Джек. — Якби я дав йому понюхати свої руки — руки з ароматом лілій, — це змусило б його її побачити. Якась часточка його власного внутрішнього я навіть хоче, щоб він побачив її. Часточка під назвою “копісмен”».

Інша часточка Джекової свідомості говорить протяжним голосом Спіді Паркера, який він пам’ятає з дитинства. «Ти можеш довести його до нервового зриву, Джеку. Бог знає, він і так на межі відтоді, як було викрадено хлопчика Іркенхема. Ти цього хочеш? Навіщо? Він не чув про таку назву будинку, він сказав тобі правду».

— Дейле?

Дейл кидає на Джека швидкий ясний погляд, а тоді відводить його. Таємничість у цьому швидкому погляді, здається, розбиває Джекові серце.

— Що?

— Давай вип’ємо по чашечці кави.

Після зміни теми розмови на обличчі Дейла з’являється полегшення. Він ляскає Джека по плечу й каже:

— Хороша ідея!

«Неймовірно хороша ідея, тут і зараз», — думає Джек, а тоді всміхається. Це не єдиний спосіб знайти Чорний Дім. Сьогодні був важкий день. Мабуть, поки що досить. Принаймні до вечора.

— Як щодо Рейлсбека? — запитує Дейл, коли вони спускаються сходами. — Ти досі хочеш із ним поговорити?

— Ще й як. — Джек відповідає досить щиро.

Він досі сподівається, що Енді Рейлсбек — це свідок, який побачив те, що Рибак хотів, щоб він побачив. Окрім одного маленького нюансу… мабуть. Один капець. Джек не знає, чи з того щось випливе, проте цілком можливо. У суді, наприклад… як один із основних доказів…

«Ніякого суду не буде, і ти це знаєш. Це все не може закінчитись таким ч…»

Цю думку перериває хвиля радісних оплесків, коли вони заходять у кімнату, яка є одночасно і кімнатою очікування, і диспетчерським центром. Члени відділку поліції Френч Лендінґа стоять і аплодують. Генрі Лайден теж стоїть і аплодує. Дейл приєднується.

— Господи, хлопці, припиніть, — каже Джек, усміхаючись і шаріючись водночас.

Але подумки він не дуритиме себе, стверджуючи, що йому неприємно чути ці оплески. Він відчуває в них тепло і світло поваги. Вони вселяють у нього надію, що повернувся додому.

Коли через годину, а то й більше, Джек і Генрі виходять з поліційного відділку, Шнобель, Мишеня і Диктатор Білл досі стоять тут. Інші двоє повернулися на Роу, щоб розповісти про сьогоднішні події старим леді.

— Сойєре, — каже Шнобель.

— Так, — мовить Джек.

— Звертайтесь, якщо буде потрібна будь-яка допомога. Ви мене зрозуміли? Будь-яка.

Дейл зацікавлено дивиться на байкера і замислюється, що він хоче сказати цим… можливо, його почуттями керує горе. Горе батька. Очі Шнобеля прямо дивляться в його очі.

Трохи осторонь стоїть Генрі, котрий, звівши голову, вдихає запах річкового туману і тихо мугикає.

— Завтра, близько одинадцятої, я збираюсь провідати матір Ірми, — каже Джек. — Як думаєте, ви з друзями зможете приїхати, щоб ми зустрілися в «Сенд Бар» опівдні? Вона живе десь там неподалік, як я розумію. Я пригощу вас лимонадом.

Шнобель не всміхається, але його погляд трохи теплішає:

— Ми будемо.

— Чудово.

— Може, скажете навіщо?

— Треба знайти одне місце.

— Воно має якийсь стосунок до того, хто вбив Емі та інших дітей?

— Можливо.

Шнобель киває:

— Можливо — більше ніж достатньо.

Джек повільно повертається назад до Норвей Веллі, і не лише через туман. Хоча це всього лише початок вечора, він відчуває сильну втому, і, як йому здається, Генрі також. Не тому, що він сидить тихо, — Джек уже звик до нечастої мовчанки Генрі. Ні, це лише тиша в пікапі.

Зазвичай Генрі невгамовний, наполегливо крутить перемикач радіо, шукаючи одну радіостанцію Ла-Рів’єр чи іншу, перевіряючи KDCU в місті, тоді ставить їх за порядком, шукає Мілуокі, Чикаґо, можливо, навіть Омаху, Денвер і Сент-Луїс, але якщо зазвичай усе гаразд. Закуска з бібопу тут, салат з духовної музики там, можливо, навіть Перрі Комо з його «хот-сумнівами, дог-сумнівами». Але не тепер. Сьогодні Генрі сидить тихо на пасажирському сидінні пікапа, поклавши руки на коліна. Нарешті, коли вони вже були десь за дві милі від під’їзної дороги, Генрі каже:

— Сьогодні ніякого Діккенса, Джеку. Я одразу ж піду спати.

Утома в голосі Генрі дивує Джека, йому тривожно. Це голос і не самого Генрі, і жодного з його радіоперсонажів. Зараз здається, що це голос старої втомленої людини на шляху до цілковитого виснаження.

— Я теж, — погоджується Джек, намагаючись говорити так, щоб його тривога не була помітна.

Генрі вловлює кожен вокальний нюанс. Коли це усвідомлюєш, то стає моторошно.

— Можна запитати, що ти придумав із Грізною П’ятіркою?

— Я ще не зовсім упевнений, — каже Джек і, мабуть, через утому Генрі приймає цю відповідь.

Він має намір запропонувати Шнобелю і його друзям знайти місце, про яке говорив Потсі, місце, у якому тіні зникають. Принаймні зникали в далекі 70-ті. Він також мав намір запитати в Генрі, чи той чув коли-небудь про привиди Чорного Дому у Френч Лендінґу. Проте не зараз. Не після того, як він почув, який у Генрі втомлений голос. Завтра, мабуть. Можна сказати, сто відсотків, що він завтра запитає, адже Генрі надто хороший ресурс, щоб його не використати. Проте спершу нехай набереться сил.

— У тебе є плівка, так?

Генрі дістає касету із записом дзвінка Рибака на «911» із нагрудної кишені та кладе її назад.

— Так, Мамо. Але я не думаю, що я сьогодні можу

Відгуки про книгу Чорний дім - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: