Чорний дім - Стівен Кінг
— Звичайно, що так, але я не пам’ятаю жодної такої історії.
Коли Джек починає підходити до Дейла, Дейл відступає. Він ледь не тікає, хоча капітан Ґілбертсон не з лякливих. Це трохи смішно, трохи сумно, трохи жахливо. Він не усвідомлює, що робить це. Джек у цьому впевнений. Тут є тінь. Джек бачить її, і Дейл деякою мірою знає, що Джек її бачить. Якщо Джек сильно постарається, то Дейл теж її побачить… а Дейл цього не хоче. Бо це погана тінь. Вона гірша, ніж монстр, який убиває дітей, а тоді з’їдає, розділивши на порції їхні тіла. Очевидно, якась частина його свідомості розуміє це.
«Я б міг змусити його побачити цю тінь, — спокійно думає Джек. — Якби я дав йому понюхати свої руки — руки з ароматом лілій, — це змусило б його її побачити. Якась часточка його власного внутрішнього я навіть хоче, щоб він побачив її. Часточка під назвою “копісмен”».
Інша часточка Джекової свідомості говорить протяжним голосом Спіді Паркера, який він пам’ятає з дитинства. «Ти можеш довести його до нервового зриву, Джеку. Бог знає, він і так на межі відтоді, як було викрадено хлопчика Іркенхема. Ти цього хочеш? Навіщо? Він не чув про таку назву будинку, він сказав тобі правду».
— Дейле?
Дейл кидає на Джека швидкий ясний погляд, а тоді відводить його. Таємничість у цьому швидкому погляді, здається, розбиває Джекові серце.
— Що?
— Давай вип’ємо по чашечці кави.
Після зміни теми розмови на обличчі Дейла з’являється полегшення. Він ляскає Джека по плечу й каже:
— Хороша ідея!
«Неймовірно хороша ідея, тут і зараз», — думає Джек, а тоді всміхається. Це не єдиний спосіб знайти Чорний Дім. Сьогодні був важкий день. Мабуть, поки що досить. Принаймні до вечора.
— Як щодо Рейлсбека? — запитує Дейл, коли вони спускаються сходами. — Ти досі хочеш із ним поговорити?
— Ще й як. — Джек відповідає досить щиро.
Він досі сподівається, що Енді Рейлсбек — це свідок, який побачив те, що Рибак хотів, щоб він побачив. Окрім одного маленького нюансу… мабуть. Один капець. Джек не знає, чи з того щось випливе, проте цілком можливо. У суді, наприклад… як один із основних доказів…
«Ніякого суду не буде, і ти це знаєш. Це все не може закінчитись таким ч…»
Цю думку перериває хвиля радісних оплесків, коли вони заходять у кімнату, яка є одночасно і кімнатою очікування, і диспетчерським центром. Члени відділку поліції Френч Лендінґа стоять і аплодують. Генрі Лайден теж стоїть і аплодує. Дейл приєднується.
— Господи, хлопці, припиніть, — каже Джек, усміхаючись і шаріючись водночас.
Але подумки він не дуритиме себе, стверджуючи, що йому неприємно чути ці оплески. Він відчуває в них тепло і світло поваги. Вони вселяють у нього надію, що повернувся додому.
Коли через годину, а то й більше, Джек і Генрі виходять з поліційного відділку, Шнобель, Мишеня і Диктатор Білл досі стоять тут. Інші двоє повернулися на Роу, щоб розповісти про сьогоднішні події старим леді.
— Сойєре, — каже Шнобель.
— Так, — мовить Джек.
— Звертайтесь, якщо буде потрібна будь-яка допомога. Ви мене зрозуміли? Будь-яка.
Дейл зацікавлено дивиться на байкера і замислюється, що він хоче сказати цим… можливо, його почуттями керує горе. Горе батька. Очі Шнобеля прямо дивляться в його очі.
Трохи осторонь стоїть Генрі, котрий, звівши голову, вдихає запах річкового туману і тихо мугикає.
— Завтра, близько одинадцятої, я збираюсь провідати матір Ірми, — каже Джек. — Як думаєте, ви з друзями зможете приїхати, щоб ми зустрілися в «Сенд Бар» опівдні? Вона живе десь там неподалік, як я розумію. Я пригощу вас лимонадом.
Шнобель не всміхається, але його погляд трохи теплішає:
— Ми будемо.
— Чудово.
— Може, скажете навіщо?
— Треба знайти одне місце.
— Воно має якийсь стосунок до того, хто вбив Емі та інших дітей?
— Можливо.
Шнобель киває:
— Можливо — більше ніж достатньо.
Джек повільно повертається назад до Норвей Веллі, і не лише через туман. Хоча це всього лише початок вечора, він відчуває сильну втому, і, як йому здається, Генрі також. Не тому, що він сидить тихо, — Джек уже звик до нечастої мовчанки Генрі. Ні, це лише тиша в пікапі.
Зазвичай Генрі невгамовний, наполегливо крутить перемикач радіо, шукаючи одну радіостанцію Ла-Рів’єр чи іншу, перевіряючи KDCU в місті, тоді ставить їх за порядком, шукає Мілуокі, Чикаґо, можливо, навіть Омаху, Денвер і Сент-Луїс, але якщо зазвичай усе гаразд. Закуска з бібопу тут, салат з духовної музики там, можливо, навіть Перрі Комо з його «хот-сумнівами, дог-сумнівами». Але не тепер. Сьогодні Генрі сидить тихо на пасажирському сидінні пікапа, поклавши руки на коліна. Нарешті, коли вони вже були десь за дві милі від під’їзної дороги, Генрі каже:
— Сьогодні ніякого Діккенса, Джеку. Я одразу ж піду спати.
Утома в голосі Генрі дивує Джека, йому тривожно. Це голос і не самого Генрі, і жодного з його радіоперсонажів. Зараз здається, що це голос старої втомленої людини на шляху до цілковитого виснаження.
— Я теж, — погоджується Джек, намагаючись говорити так, щоб його тривога не була помітна.
Генрі вловлює кожен вокальний нюанс. Коли це усвідомлюєш, то стає моторошно.
— Можна запитати, що ти придумав із Грізною П’ятіркою?
— Я ще не зовсім упевнений, — каже Джек і, мабуть, через утому Генрі приймає цю відповідь.
Він має намір запропонувати Шнобелю і його друзям знайти місце, про яке говорив Потсі, місце, у якому тіні зникають. Принаймні зникали в далекі 70-ті. Він також мав намір запитати в Генрі, чи той чув коли-небудь про привиди Чорного Дому у Френч Лендінґу. Проте не зараз. Не після того, як він почув, який у Генрі втомлений голос. Завтра, мабуть. Можна сказати, сто відсотків, що він завтра запитає, адже Генрі надто хороший ресурс, щоб його не використати. Проте спершу нехай набереться сил.
— У тебе є плівка, так?
Генрі дістає касету із записом дзвінка Рибака на «911» із нагрудної кишені та кладе її назад.
— Так, Мамо. Але я не думаю, що я сьогодні можу
