Чорний дім - Стівен Кінг

— Давай завтра, — каже Джек, сподіваючись, що цим він не прирікає ще одну дитину Френч Лендінґа на смерть.

— Ти не зовсім у цьому впевнений.

— Ні, — погоджується Джек, — ні, але якщо ти послухаєш плівку, не нашорошивши вуха, то це може більше зашкодити, ніж допомогти. У цьому я впевнений.

— Найперше, що я зроблю зранку. Обіцяю.

Дім Генрі просто перед ними. Він здається самотнім, оскільки світло горить лише в гаражі, але зазвичай Генрі не треба вмикати світло, він і так добре орієнтується в будинку.

— Генрі, у тебе все гаразд?

— Так, — каже Генрі, але, як здалося Джеку, не зовсім упевнено.

— Дивись, сьогодні ніякого Щура, — рішуче каже Джек.

— Ні.

— І Шейк, Шейха теж.

Губи Генрі розтягуються в усмішці:

— Навіть ніякого рекламного ролика Джорджа Ретбуна про «Шевроле» у Френч Лендінґу, ціна якого королівська, і можна не сплачувати ані цента протягом перших півроку, скориставшись кредитною програмою. Одразу ж у ліжко.

— Я теж, — каже Джек.

Але пролежавши майже годину в ліжку, вимкнувши лампу поруч, Джек досі не може заснути. Обличчя й голоси крутяться в його думках, немов навіжені стрілки годинника. Чи карусель у безлюдному парку розваг.

Тенсі Френо: Виведіть монстра, який убив мою красуню.

Шнобель Сент-Пір: Що ж, подивимося, що з того вийде.

Джордж Поттер: Це лайно залазить усередину й чекає. Як на мене, насправді воно ніколи нікуди не зникає.

Голос Спіді з далекого минулого по телефону, який був лише науковою фантастикою, коли Джек уперше зустрів його: Хайді-хо, Джеку-Мандрівнику… як копісмен копісмену: думаю, тобі краще відвідати особисту санітарну кімнату капітана Ґілбертсона. Негайно.

Як копісмен копісмену, так.

Здебільшого знову і знову Джуді Маршалл: не можна казати, що я заблукав і не знаю, як повернутися — треба йти…

Так, але куди йти далі? Куди?

Нарешті він підводиться і виходить на ґанок із подушкою під пахвою. Ніч тепла, від туману в Норвей Веллі, який тут був зовсім не густим, не залишилось ані сліду, його розвіяв легкий східний вітерець. Джек вагається, тоді спускається східцями голий, у самих трусах. Йому не хочеться бути на ґанку, тут він знайшов огидну коробку з марками, що були вирізані з пакетиків з-під цукру.

Джек проходить повз пікап, повз годівничку для птахів і прямує до поля з північного боку. Над ним мільярди зірок. У траві тихо виспівують цвіркуни. Стежка, якою він тікав через сіно і траву тимофіївку, зникла, або, можливо, зараз він виходить на зовсім інше поле. Трохи пройшовши, він лягає на спину, кладе подушку під голову і дивиться на зірки. «Я ненадовго, — думає він, — просто, щоб ці примари голосів зникли з моєї голови. Зовсім трішки».

Думає Джек і починає дрімати.

Міркуючи так, він переходить.

Над його головою зірки змінюють своє розташування. Він бачить нові сузір’я. Що це на тому місці, де щойно було колесо огляду? Можливо, це Священний Опопанакс? Він чує низький приємний скрипучий звук. І знає, що це вітряк, який він бачив, коли був тут сьогодні вранці, тисячу років тому. Йому не треба дивитися, щоб переконатись у цьому, так само, як йому не треба дивитися, щоб переконатися, що на місці його будинку зараз стоїть стара житниця.

Рип… рип… рип: величезні дерев’яні лопаті повертає той самий східний вітер. Але тепер цей вітер значно приємніший, значно чистіший. Джек торкається пояса своїх трусів і відчуває грубу тканину. У цьому світі немає трусів «Джоккі». Його подушка теж змінилася. Штучний наповнювач перетворився на гусячий пух, але від того вона не стає менш зручною. Правду кажучи, вона навіть стає ще комфортнішою. М’яка подушка в нього під головою.

— Я впіймаю його, Спіді, — шепоче Джек Сойєр новим сузір’ям нових зірок. — Принаймні я спробую.

Він спить.

Коли він прокидається, то бачить, що вже ранок. Легкий вітерець щез там само, звідки й прилетів. Уздовж горизонту тягнеться яскрава помаранчева лінія. Невдовзі зійде сонце. Тіло затерпло і мокре від роси, сідниці болять, але він добре виспався. Ритмічний одноманітний скрип зникає, та це не дивує його. Щойно розплющивши очі, він зрозумів, що знову у Вісконсині. А також усвідомлює ще щось: він може повернутися будь-коли, тільки-но захоче. Справжнє Кулі Кантрі, глибоке Кулі Кантрі — це лише бажання і єдиний порух. Усвідомлення цього наповнює його як радістю, так і жахом.

Джек підводиться та йде босоніж із подушкою під пахвою, він думає, що це приблизно п’ята ранку, ще три години сну зроблять його готовим до будь-чого. На східцях ґанку він торкається своїх бавовняних трусів «Джоккі». Хоча його шкіра волога, його труси майже сухі. Звичайно, сухі. Більшу частину його сну вони взагалі не були на ньому (так було і впродовж більшості осінніх ночей, коли йому було дванадцять). Вони були десь зовсім в іншому місці.

— На Землі Опопанакс, — каже Джек і заходить усередину.

За три хвилини він знову засинає, вже у своєму ліжку. Коли він прокинеться о восьмій з яскравими променями сонця, що пробиватимуться крізь вікно, він майже повірить у те, що остання подорож була сном. Але глибоко в серці він знатиме, що ні.

18

Пам’ятаєте, на автостоянці перед поліційним відділком ті фургони телевізійників. А намагання Венделла Ґріна підбурити народ до того, як поліцейський Грабовський своїм чималеньким кишеньковим ліхтариком відправив його у Світ Відключки.

Оскільки група була присутньою при, здавалося б, неминучому бунті, то можна впевнено сказати, що вони все зробили як слід, і вже наступного ранку кадри дикої ночі переважають на всіх телеканалах штату. До дев’ятої години люди в Расіні й Мілуокі, люди в Медісоні й Делафілді, люди, які живуть так далеко на півночі штату, де канали ловить лише супутникова тарілка, відірвавши очі від млинців, тарілок зі «Спешіал Кей», смажених яєшень, англійських маффінів із маслом спостерігають, як маленький нервовий полісмен завершує багатообіцяючу, величну й успішну кар’єру репортера, що давно вже зійшов на демагогію, давши йому по пиці тупим предметом. Ми так само можемо бути впевнені, що ніде ці кадри не дивляться так уважно і завзято, як у Френч Лендінґу і сусідніх населених пунктах Централії та Ардена.

Прокручуючи в голові кілька думок одночасно, Джек Сойєр дивиться репортаж на маленькому портативному телевізорі, що стоїть на робочому кухонному столі. Він сподівається, що Дейл Ґілбертсон не