Чорний дім - Стівен Кінг

Дудлс приєднується.

— Дайте нам убивцю!

І Тедді:

— Дайте нам убивцю!

І Фредді:

— Виведіть його! Дайте нам убивцю!

А тоді решта. Це було схоже на одну зі звукових доріжок у програмі «Борсучий вал» Джорджа Ретбуна, наприклад «Тримай удар!» або «На Вісконсин!». Вони кричать:

— ВИВЕДІТЬ ЙОГО. ДАЙТЕ НАМ УБИВЦЮ!

— Вони збираються взяти його, — бурмоче Шнобель. Він повертається до свого загону й дивиться на них поглядом водночас лютим і переляканим. На його широкому чолі виступає піт великими ідеальними краплями. — Коли вона їх розкачає, то піде, а вони попрямують за нею слідом. Не біжіть, так само тримайте руки схрещеними. Коли вони вас схоплять, не чиніть опору. Якщо хочете побачити завтрашній день, не чиніть опору.

Натовп стоїть по коліна в тумані, схожому на зіпсоване знежирене молоко, виспівуючи:

— ВИВЕДІТЬ ЙОГО. ДАЙТЕ НАМ УБИВЦЮ!

Венделл Ґрін виспівує разом із ними, але це не заважає йому фотографувати. Тому що це, чорт забирай, історія життя.

Від дверей за Шнобелем лунає клацання. Так, вони замикаються. — думає він. — Дякую, покидьки.

Але цей звук свідчить, що двері відчинили, а не замкнули. З них виходить Джек Сойєр. Він проходить повз Шнобеля, навіть не глянувши і не зреагувавши, коли той бурмоче:

— Агов, я б не радив вам підходити до неї.

Повільно, але не вагаючись, Джек іде до вільного місця на стоянці між будівлею і натовпом, на чолі якого стоїть жінка — статуя свободи, що тримає в руці замість факела здійняту вгору петлю. У звичайній сірій сорочці без коміра і в темних штанах Джек схожий на лицаря з якоїсь романтичної історії, у якій він іде, щоб попросити руки і серця. Квіти, які він несе в руці, лише доповнюють це враження. Крихітні білі суцвіття — це і є те, що залишив йому Спіді поруч із раковиною в санітарній кімнаті Дейла, букет неймовірно запашних білих квітів.

Це лілії з долин, з Територій. Спіді не залишив жодних указівок, як їх застосувати, але Джеку і не потрібні вказівки.

Натовп замовкає. Лише Тенсі, котра загубилася у світі Ґорґа, скандує:

— Виведіть його. Дайте нам убивцю!

Вона не зупиняється, аж доки Джек не стає просто перед нею, але він не тішить себе надією, що його чарівне обличчя чи бравий зовнішній вигляд змусять її припинити галасувати. Це запах квітів, їхній солодкавий вібруючий аромат — цілковита протилежність запаху тухлого м’яса, що просяк усе навколо «Смачно в Еда»

Її очі ясніють… принаймні ледь-ледь.

— Виведіть його, — каже вона Джеку.

Вона немов запитує.

— Ні, — каже він, і його тон сповнений неймовірної ніжності: — Ні, люба.

Позаду них Дудлс Зенґер раптом згадує про свого батька, мабуть, уперше за останні двадцять років, і починає плакати.

— Виведіть його, — благає Тенсі. Тепер у неї самої очі наповнені слізьми: — Виведіть монстра, який убив мою красуню.

— Якби він у нас був, — каже Джек — то, можливо, я і вивів би, — хоча він знає краще: — Але той, кого ми впіймали, — це не той кого ви хочете бачити. Це не він.

— Але Ґорґ сказав…

Це слово йому вже знайоме. Це одне зі слів, яке Джуді Маршалл намагалася з’їсти. Наразі Джек іще не перебуває на Територіях, але вже й не в цьому світі. Він тягнеться вперед і витягує пір’їну з-за її паска.

— Це дав вам Ґорґ?

— Так…

Джек кидає пір’їну, а тоді наступає на неї. Якусь мить він думає — знає, — що відчуває вона: сердито дзижчить під підошвою його черевика, немов напіврозчавлена оса. Тоді замовкає.

— Ґорґ обманює Тенсі. Хай би що Ґорґ казав, він бреше. Чоловік, що там усередині, — це не він.

Тенсі голосно стогне й випускає з руки мотузку. Натовп, що позаду неї, зітхає. Джек обіймає її та знову намагається уявити, як зараз Джорджу Поттеру, він думає про всіх тих, хто заблукав, хто бореться без єдиної надії вийти на свій світлий шлях на Територіях. Він притискає її до себе й відчуває запах поту, горя й безумства, а також — кавового бренді.

Джек шепоче їй на вухо:

— Я впіймаю його для вас, Тенсі.

Вона заклякла:

— Ви…

— Так.

— Ви… обіцяєте?

— Так.

— Це не він?

— Ні, люба.

— Ви присягаєтесь?

Джек передає їй в руки лілії та каже:

— Ім’ям своєї матері.

Вона занурює свій ніс у квіти та глибоко вдихає. Коли Тенсі знову підводить голову, Джек бачить, що загроза минула, але божевілля ні. Зараз вона одна з блукальниць. Вона потрапила в пастку. З нею щось сталося. Можливо, коли він упіймає Рибака, воно минеться. Джеку хотілося б у це вірити.

— Хтось має доставити цю леді додому, — каже Джек м’яким тихим голосом, але натовп його не чує: — Вона дуже втомлена і сповнена скорботи.

— Я відвезу, — каже Дудлс. Її щоки виблискують від сліз. — Я відвезу її на пікапі Тедді, а якщо він не дасть мені ключів, то я заберу силоміць. Я…

Аж раптом скандування починається знову, цього разу з кінця натовпу:

— Виведіть його. Дайте нам убивцю! Дайте нам Рибака!

Певну мить це викрикує один-єдиний голос, а тоді ще кілька неспокійних невпевнених голосів починають приєднуватись і утворюють суголосність.

Стоячи спиною до цегляної стіни, Шнобель Сент-Пір каже:

— О чорт. Знову починають.

Джек заборонив Дейлу виходити на автостоянку разом із ним, сказавши, що той одягнений у форму, а це може підбурити народ. Він не згадує про маленький букетик квітів, тож той не звертає на нього уваги; він надто переляканий, що вони схопили Поттера і вчинять перший у Вісконсині самосуд у цьому тисячолітті. Він спустився за Джеком сходами, а тепер привласнив собі можливість спостерігати у вічко дверей на правах старшого.

Решта ВПФЛ досі нагорі, визирають із вікон кімнати для очікування. Генрі призначив Боббі Дюлака, щоб той давав детальні послідовні коментарі. Навіть страшенно хвилюючись за Джека (Генрі думає, що є як мінімум відсотків сорок, що натовп може його розтоптати або просто розірвати на шматки), Генрі розважало й тішило те, що Боббі Дюлак удає із себе Джорджа Ретбуна, навіть не усвідомлюючи того.

— Гаразд, Голлівуд виходить… він наближається до жінки… жодної нотки страху… решта затихли… Джек, здається, розмовляє з жінкою… і, о сили