Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

– Не можу тобі цього дозволити, – сказав смотритель.

– Звісно, не можете, – відповів розбійник. – Бо я дозволу у вас не питатимуся.

– Сьогодні в мене немає гостей, – сказав смотритель.

– Може, й нема, – відповів, одпивши, розбійник. – Прийду іншим разом, не сам. Не беріть мені цього на карб, дядьку…

– Мене тоді з посади проженуть, – тоскно сказав смотритель.

– Не ви ж грабуватимете?

– Воно так, – печально сказав смотритель. – Але начальству жертовного козла завжди тра, а я до того якраз надаюся.

– Звісно, надаєтеся, – коротко відказав розбійник. – Бо ви, дядьку, плохий…

– А як мені вберегтися, га? Як уберегтися в цьому світі чесному чоловікові, як йому залишитися з чесною душею та сумлінням?

– Хочете взнати як? – засміявся розбійиик. – Можу сказати, наука це проста. Треба вдавати, що ви чесний. – Він перекинув пляшку так, що на її денці блиснуло місячне проміння.

РОЗДІЛ IV

У Житомирі я зупинивсь у заїжджому домі, при якому був трактир. З Ковальським ми розпрощалися досить стримано: в такому невеликому місті, в якому опинилися, нам годі було не зустрічатися, але інтересу до свого колеги я не мав, як, зрештою, і він до мене. Отож відразу ж забув про нього – належало мені з'явитись у гімназію, яка була розташована на Вільській вулиці. Я одяг нову віцмундирну пару й урочистою ходою рушив на візит до директора.

Ішов і роздивлявся навсібіч, вишукуючи в людях та будинках те, що варто було б запам'ятати, адже це місто мало стати довготривалим моїм осіддям. Однак і вулиці, й люди були досить невиразні.

Розкладаю людей на дві категорії, незважаючи на їхній маєтковий стан та місце на ієрархічній світовій драбині: є істоти «з історією», непересічні, цікаві, і без історії – тобто сіра маса, до якої мені немає ніякого діла. Перших я пізнаю здалека і, в свою чергу, розділяю на кілька підвидів: одні мають «велику історію», а інші – дріб'язок. Повість про графа Мечислава та його дружину є для мене зразком великої історії, а оповіді про Ковальського чи смотрителів поштових станцій – малої. Коли входиш у звичний плин життя, ті історії виростають у ньому, як кораблі та човни в порожньому морі. «Ловися рибка велика і* мала», – пробурмотів я відоме прислів'я і відчув на душі мир та блаженство, які навідують мене нечасто, але відчуття наповненості життям дає мені справжнє задоволення. Коли ж «риба» ловиться, перо моє бігає по папері з дивовижною швидкістю. Пишу я дрібним, малорозбірливим почерком і чиню це для того, щоб нелегко вчитало його стороннє око – навіщо це йому? Не збираюся ставати письмаком, бо нічого в своїй книзі не прагну вигадувати – просто пізнаю світ та життя й помаленьку ліплю його мозаїку. Маю те собі за невідхильний обов'язок і школи не виважую рації такої роботи: є у світі справи конечні, які виконуєш не з принуки, а через невідворотну потребу.

Я так задумався, що проскочив гімназію і мусив розпитуватися про неї в перехожих, що не зовсім щаслива прикмета. Гімназія стояла в глибині дворища, оточена огорожею, будинки її були просторі, і вже це мені сподобалося. Рушив доріжкою, посипаною піском, – її проклали по прямій лінії, і я зміркував, що директор гімназії – німець, і, може, з військових. Мені назустріч простував чоловік у витертій, навіть подекуди заштопаній шинельці, і я спитав у нього про директора.

– Директор – це я, – сказав чоловік. – Звуть мене Гуно Ернестович Траутфеттер… Я назвався й собі, і вік обдивився мене зацікавлено.

– Чому у вас таке прізвище? – спитав, ледь розсовуючи губи.

– Ним наділив мене мій батечко, – сказав я чемно, виструнчившись.

– Дивне прізвище, – сказав директор, повертаючись до гімназії. – Вам із таким прізвищем буде нелегко з учнями. Знаєте їхню звичку вигадувати клички і знущатись із учителів?

– Маю намір тримати в класі тверду дисципліну, – солдатським голосом відказав я.

– Діти тепер розбещені, – сказав директор, всовуючи ключа в замкову щілину і відчиняючи двері кабінету, – втримати їх у належному послушенстві не завжди легке.

Він скинув потерту шинельку і, повернувшись до мене, став зовсім інший: холодний, неприступний і поважний. Я стояв перед ним, виструнчившись і поїдаючи його очима.

– Так що вам завгодно? – спитав, начебто не я сповіщав йому по дорозі мету свого приїзду.

– Мене прислано до вас із учбового округу на посаду вчителя, – чітко відрапортував я.

– Як ви сказали ваше прізвище?

– Киріяк Автомонович Сатановський.

– А-а! – протяг директор. – Оригінальне прізвище. Ви закінчили університет?

– Так точно! – сказав я. – Перше відділення філософського факультету. Моя спеціальність – словесність.

– Тоді будете викладати математику. Я зробив круглі очі: математика і словесність речі, по-моєму, не тотожні.

– Чого на мене так дивитеся? – нетерпляче озвався директор. – Учились ви в гімназії і в університеті, повинні все знати.

– Але ж мій фах – філологія, – нагадав я.

– Ну гаразд, – сказав директор. – Читатимете географію, а в п'ятому класі російську історію. Це вже було ближче, і я промовчав.

– Хто ви: великоросіянин, малоросіянин чи поляк? – поцікавився директор.

– Малоросіянин, – сказав я. – Але не з тих, хто виділяє їх в особливе плем'я.

Кабінет директора був сірий: сірі стіни, стеля й підлога. Вікна лили сумирне світло, через що здавалося – стіл, стільці і директорське крісло покриті сірим нальотом. На стіні висів портрет государя імператора, і я помітив, що він на мальовидлі дуже мало схожий на себе: сіре, пом'яте, вирячкувате обличчя – подобав більше на директора гімназії, ніж на государя. Здається, художник, що писав цей портрет, хотів догодити традиції й директору – так міг малювати тільки поляк, бо тільки поляк міг утілити настільки тонко продумане блюзнірство. Окрім того, художник досяг ще одного ефекту: від порога государ імператор майже не різнився від справжнього, але од вікна був як дві краплі води – директор гімназії. Може, через те я обдивився пильніше самого директора: ні, це був чоловік «без історії». Досить швидке опісля я здобув про нього належні відомості: вигнаний із університету в Дерпті за дуель, досить чесний і обережний, до нього, як і до по-блюзнірському сфабрикованого портрета государя, годі було придертися. Переступи його мізерні: невеличка вигода, взята при побудові кухонь для шкільних квартир, та ще економив він на опаленні та ремонті гімназії. Дещо мав і від підрядчика спільних учнівських квартир. Хабарів не брав і взагалі був сірий, як його кабінет.