Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Щось дуже ми розчаювалися, – сказав раптом смотритель, підхоплюючись. – Коли вже так сталося, лишайтесь, але мушу поставити панству певні умови. Ми рано лягаємо спати, бо вночі, окрім проїжджих, проходить грошова пошта. Через це встаємо по кілька разів. Отож, не дуже дляйтеся, зараз я накажу забрати самовар.
Він гукнув дівку, яка забрала самовар і склянки, дівка кинула на нас здивованим і зацікавленим поглядом. Я подумав: чи не в нас самих ховається секрет такої дивної поведінки цих людей? Смотритель уже тримав у руках свічку.
– Свічки вам не лишаю, – сказав твердо, – бо тільки тоді спокійний, коли пасажири сплять без вогню. Ми вже раз горіли, і я тепер боюся вогню, – сказав він, округлюючи очі. – В мене такий звичай: доти не лягаю, доки не погасять усіх свічок у домі.
Говорив це похватцем, ковтаючи слова і пострілюючи полохливими оченятами, – я помітив, що Ковальський дивиться на нього із зачудуванням.
– Можемо пообіцяти, – сказав він, – відразу ж загасити свічку.
– О ні, ні, панове! Ви задрімаєте, а тоді й до пожежі недалеко…
Вів себе нервово, може, й надміру, і від цього все наповнювалося особливою тривогою. Ковальський зітхнув і почав укладатися на лаві, підмостивши під голову шинелю. Я зробив те саме, смотритель покірно нам присвічував.
– Коли що, – мовив він, – постукайте в цю стіну.
– А що може трапитися? – спитав я, вмощуючися на ложі.
– Сподіваюся, нічого, – швидко відповів смотритель. – Але ніколи ні в чому не можна бути впевненим, панове. Окрім того, може, будуть якісь потреби…
Повернувся й вийшов, обережно прихиливши двері, – ми опинилися в темряві.
– Що ви на це скажете, пане Ковальський? – спитав я.
– Тільки те, що не треба нічому дивуватися, – обізвався тонкий голос горбаня.
– Мені здається, – мовив я поважно, – від нас тут хочуть щось приховати.
– То й нехай, – відказав, байдужно позіхнувши, Ковальський. – Завтра будемо далеко від цього місця – і що нам до таємниць чужих людей!..
Я, проте, думав інакше. Тому не став сперечатися, а побажав супутникові спокійної ночі. Коли він засне, зможу прислухатися й придивитися. Щось відбувається довкола станції та корчми, а раз так, про спокійний сон і мови бути не може.
Ковальський засинав дуже швидко, я це знав. Так сталося й цього разу, і я, намагаючись не рипнути, звівся. Намацав англійського пістолета, звів курка і став біля вікна, щоб мене не було видно. На поштовій станції все затихло, світилися вікна тільки в корчмі. Я тихо вийшов надвір. У небі палав голий місяць, півнеба покрилося хмарами, а половина – чиста. Я стояв довго, сховавшись у тінь дерева й думаючи про світ – цей дивовижний ліс людей. Здається, існує з десяток порід, але й серед рослин немає цілком тотожних. Так і між людей: скільки їх є під сонцем – усі різні. Тільки тепер я згадав репліку Ковальського про розбійницьку ватагу в Коростишівському лісі – було це близько.
Рипнули двері: вийшов смотритель. Від темної стіни лісу раптом відділилася сіра постать і поколивалася просто до станції. Смотритель стояв, облитий місячним сяйвом, я бачив його бліде, майже мертве обличчя. Сіра постать із лісу йшла просто на нього, смотритель помітив це й затремтів, як листок.
– Є у вас гості, дядьку? – спитав чоловічий голос.
– Нема! – видихнув смотритель.
– А Мошко казав, що є. – Темна постать підійшла до вікна, за яким спав Ковальський, і спробувала зазирнути.
– Іди звідси, Гнате, – сказав із мукою в голосі смотритель. – Не накликай на мене біди. Я й так нещасливий, що маю такого, як ти, небожа…
– Соромитеся, дядьку? А нема чого. Живете злиденно й труситеся, як осиковий кілок. А я живу, як багнеться…
– До часу це, Гнате, – сказав смотритель. – Зловлять тебе, згноять у тюрмах.
– Не продасте – не зловлять, – сказав розбійник. – Я вмію ховати кінці.
– Я тебе не продам, – сумно відгукнувся смотритель. – Твої дружки тебе продадуть.
– Звідки знаєте?
– Це в біблії сказано: потаємне стає явним. Так воно й бува.
– Вовків боятися – в ліс не ходити! А я прагну пожити в цьому світі. Хочете, і вам грошей дам.
– Не треба мені твоїх грошей. Я на хліб чесно собі заробляю…
– На сухарі, а не на хліб, – сказав сердито чоловік. – А на вашу станцію я колись таки нападу. Бо негарно виходить: на інших нападаю, а сюди ні. І дурний здогадається, що тут нечисто. Від цього ниточка й до мене може протягтися.
– Залиш мене в спокої, Гнате, – ледве не заплакав смотритель. – Чого заповзявся на мою душу? Чи вчинив я тобі щось лихе?
– А мені й ті, кого грабую, не зробили нічого лихого, – тихо засміявся чоловік. – А коли життя понуджує, чиню, як поведеться.
– Невільник ти уже, Гнате!
– А ви, дядьку, не невільник? Зі своєю службою та чесністю? Ви ще більший невільник, бо я хоч із неволі своєї немалий гріш здобуваю, а ви киснете у злидарському багні.
– Мені добре в моєму багні, Гнате. Я убогий, зате ніхто мені вслід не плює, от що!
– Байдуже про мої сліди, – сказав розбійник. – Винесіть хоч пляшку горілки на відкупне.
Смотритель зітхнув і пішов на станцію. Я стояв у тіні, виставивши пістолета. Досить було натиснути на гачок, і розбійник упав би мертвий. Але я цього не зробив. Не моє це діло, та й не нападав він на мене. Не збираюся я світ рятувати від зла, а тільки вимічаю його. Досить з мене, що все таємне, яке відчув на цій станції, прояснилося: хай той нещасний смотритель сам вив'язується з цієї пастки.
Рипнули двері, смотритель ішов із пляшкою в руці.
– От бачите, дядьку, – засміявся чоловік, – зовсім малу беру з вас данину. З пейсатого я тричі більше беру.
– Але й даєш йому, – сказав зморено смотритель.
– Даю, бо беру. Можу й вам дати…
– Не приходь до мене більше.
– Це вже ви забагато хочете. Випийте, дядьку, щоб був я певен, що не труту ковтаю.
Смотритель приклався до горлечка.
– Хіба я міг би когось отруїти? – спитав, оддихавшись.
– Це вже не вгадати, – мовив розбійник. – Я часом сам собі не довіряю.
Він приклав пляшку до рота, рідина забулькала.
– Добре питво, дядьку, їй-бо, добре! –
