Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Я розумію, що сни це скривлене відбиття дійсності, однак коли людина надає їм побільшеного значення – це таки ознака душевного нездоров'я. Щоб не бути несправедливим до свого предка, адже прийнято вважати, що пращурів зневажати не годиться, я вдався до фахівця, студента-медика, з яким мешкав у спільній студентській камері, й оповів йому про діда Іллю (як про свого родича, котрий ніби й досі живе десь у провінції). «Типовий душевний розлад, – сказав медик, – схильність до істерії, а те, що йому ввижався страх у вигляді живої істоти, – елементарна фобія». Я й сам зробив подібний висновок, не вивчаючи медицини, отож захоплюватися таким предком, як це робить той-таки любитель малоросійської старовини – мій дядько, було б для мене смішно. Зрештою, дивні то були часи: хлопець захотів мандрувати, а батько не чинить йому заборони; син діда Іллі тікає з дому, а він, як божевільний, регоче. А чого вартий опис суду в Поповій Горі: лад у тодішній державі, між нами кажучи, був увіч негодящий. Загалом, мого предка треба було б судити, як волоцюгу, і я дивуюся з доброти тодішніх владик, які ставились до нього непростиме співчутливо, а в Шклові дозволили навіть виставити чортзна-яку п'єсу. Дивно мені було й те, що наш предок Ілля хотів таким нестатечним життям похвалитися перед прийдешніми поколіннями, через що й спорудив оте немале писання, а хотів, певне, писати більше: смерть, яка двічі до нього навідувалася, втретє старого не помилувала. Мій же дядько, отой доморощений остерський любитель старовини, вважає нашого предка Іллю Турчиновського людиною вивищеного духу, поетом, істотою, так би мовити, творчою, шукачем позачасової істини, а перед його внуком Петром узагалі схиляється. Я не зважив за можливе сперечатися з диваком, бо в те літо їв його хліб, але виразно дав йому зрозуміти, що йому свого однодумця з мене зробити не вдасться. І справді, його резони мене аніскільки не переконали.
Не ліпшої я думки і про свого діда в четвертому коліні Петра Турчиновського, якого також обуяла писальна гарячка, а судова система його часів викликала в мене щирий сміх. Цей мій дід, як і дядько, виголосив в одному місці філіппіку своєму напівбожевільному дідові Іллі, з чого я виснував, що вони один одного варті. Прочитавши це друге, не менш вигадливо створене писання (до речі, також оправлене в шкіру із застібками), я із сумом подумав, що ганебна схильність до спілкування із простолюддям була одним із фатумів нашого роду; зрештою, чи не те саме штовхнуло було осмішеного капітаном Котляревським мого діда (зауважу, що це він переробив наше прізвище з Сотановського на Сатановського) залицятися до гарної простачки Наталки (ім'я пан Котляревський змінив); різниця між дідами була та, що Сатановський не мудрував лукаво, як це чинив отой утеклий Петро (знову-таки якась фатальна схильність до утечі), і зумів знайти в собі силу й мудрість утриматися від такого нерозважливого кроку, як нерівний шлюб. Скажу відверто, була у мене навіть думка знищити обидва фоліанти: я вважаю це писання шкідливим навіть для історії нашого роду – через те, зрештою, я їх у дядька Ксаверія й випрошував.
Однак моя схильність до писання, очевидно, саме від цих моїх дідів – решта з нашого роду такою лихою пристрастю не була бита, вони надійно сховали своє добро і зло в попелі часу – і слава їм за те! Я ж маю одмінну систему мислення від моїх дивакуватих предків і принаймні можу похвалитися одним – здоровим глуздом і холодним розумом…
Я так задумався, що мене ледве не зачепила панська карета, і, щоб провчити мене, візниця змахнув пужалном та й уперіщив через спину батогом, аж я впав на узбіччя дороги. Лютий і ображений, схопився я за каменюку, але камінь випав мені з руки: добре я виглядатиму, коли про це донесуть в учбовий округ. Тому я згадав уголос дідька рогатого й перестав лазити, як хлопчак, по генеалогічному дереві роду свого, а потеліпався до заїзду, щоб знову зустрітися зі своїм пригніченим співподорожанином і знову з'їсти обід, який вже тому не смакуватиме, що дорогий.
Цей станційний смотритель був упертіший інших і знамірився вичавити з нас хабар – чинив-бо нам упродовж другого дня всілякі прикрості. Одне те, що заборонив нам роздягатися на ніч, друге, що виганяв вряди-годи з приміщення, бо там начебто мали прибирати. І хоч слідів того прибирання ми не помічали, мусили тулятися по дворі: Ковальський – у звичний спосіб присівши навпочіпки на ганку, а я – ходячи дорогою. Одного разу мене ледве не хвицнув на велику втіху візникам та смотрителеві кінь, при цьому смотритель на візника навіть не нагримав.
Роздратований, я рішуче підступив до нашого мучителя.
– У вас є вільний кінь, – сказав я, – чому не запрягаєте? На мене дивилося сіре обличчя із сірими бакенбардами і пелехатими бровами, і я відчув, що цей чоловік дізнає невідь од чого задоволення, розглядаючи мене так.
– По-перше, – сказав він, загинаючи пальця, – у воза належить запрягати не одного коня, а двоє; по-друге, цей кінь не казенний, а мій власний. Я ж свого коня даремно запрягати не збираюся, бо це, як самі, пане, можете здогадатися, мені ні до чого.
Постояв супроти мене, перехитуючись із носків на закаблуки, а тоді, різко повернувшись, закрокував геть.
Обід нам подали нікудишній, наперед визначивши ціну і пропонуючи, коли нам невдогодно, від нього відмовитися. Ми покірно заплатили стільки, скільки від нас вимагали, і я ледве стримав гостре бажання вилити той борщ смотрителеві на голову. Але, як завжди, уявив собі погані наслідки, які можуть нашкодити мені в службовій діяльності, і вчасно заспокоївся.
«Дай боже, – подумав я, дивлячись на смиренно-іронічну пику смотрителя, коли наступного ранку ми виїжджали, – ніколи нам більше в житті не здибуватися».
– Може б, панове, купили щось на дорогу з харчів? – услужливо схилився смотритель, і я побачив, що мій супутник Ковальський усміхається. Блідою, смутною усмішкою, в
