Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

«Господи, що я наробила?!»

— Марино, вислухайте мене…

— Ви припхались до мене в дім, посадили навпроти фотографії загиблого чоловіка і намагаєтеся довести, начебто це він винен у тому, що на злітну смугу викотився гігантський снігоочисник?! — тремтіння з нижньої щелепи передалось на решту тіла. Марину трусило як у пропасниці. З грудей на шию поповзли червоні плями з розкошланими, немов у грозових хмар, краями.

«Все, — подумала Діана. — Усе пропало. Я ж знала, що не варто було сюди йти». Кисле розчарування затопило груди. Діана більше не відповідала, розуміючи, що Марина не почує її слів, але здаватись не збиралася. Правою рукою вона схопила кінець приєднаного до «яйця» дроту і, притримуючи плеєр лівою, встромила штекер у триміліметровий роз’єм.

— Ви… — раптом крик обірвався, і наступне слово дружина Ротка промовила тихо, з лячною холодністю. — Геть… Геть з мого дому, суко.

«Пан або пропав», — Діана відчувала, що наривається, що переходить усі межі, будь-якої миті Марина може кинутись на неї, взявшись висмикувати волосся, але не могла піти, не спробувавши отримати відповідь. Радислав Ротко мертвий, йому нічим не допоможеш, зате відповідь Марини — жінка була в цьому впевнена — матиме вплив на життя тисяч і тисяч людей, майбутніх пасажирів «ААРОНа 44».

Учепившись поглядом у скривлене обличчя вдови, Діана випалила:

— Усе, чого я хочу: щоб ви підтвердили, що на записі голос вашого чоловіка.

І натиснула кнопку «PLAY».

Збоку «яйця» спалахнула втоплена в пластик ядучо-синя лампочка. Динамік захрипів, Діана викрутила гучність на повну.

На «iPod Shuffle» був лише один MP3-файл — оцифрований запис переговорів у кабіні «ААРОН 44» рейсу 1419. Спершу кімнату заповнило затушоване гудіння авіаційних турбін, змішане з шумом повітря, що треться об фюзеляж, а тоді залунали фрази:

— «Ме́те, не шарпайся, — англійська з виразним акцентом. — Ми на глісаді. За чверть години питимемо каву в кімнаті для відпочинку».

У Марини двічі вирвався химерний кавкаючий звук. Складалося враження, що замість повітря вдова силкується заковтнути воду чи в’язке желе. Погляд перемістився з Діани на яйцеподібний динамік.

Пролунав голос другого пілота:

— «Сімдесят метрів… Де вона?»

І знову командир екіпажу:

— «Все в нормі… Видивляйся».

— О, Боже… — прохрипіла Марина, тягнучись рукою до динаміка, але не торкаючись його. З очей ринули сльози. Півсекунди назад повіки були сухими, немов шерстю натерті, а тепер сльози збігали щільною вервечкою, наче хтось вичавлював їх, краплина за краплиною, з невидимої піпетки. Сльози лишали по собі нерівні блискучі сліди на щоках.

— «Є…Є візуальний контакт! — радів Метью Ріґґсон. — Бачу вогні смуги».

— «Підтверджую. Сідаємо!»

— Це він… — одними губами промовила Марина. — Він завше говорив із кумедним акцентом, надміру пом’якшуючи англійські звуки, які не вдавалось вимовляти правильно.

— Мамо!

Діана і Марина одночасно озирнулися. У коридорі, приставивши пальчики до правої стіни, стояла Оленка.

— Мамо, чому ця жінка розпитує про тата?

Коли Марина, неправильно потрактувавши мету Діаниного візиту, зірвалася, Діана Столяр відчула розчарування і більше нічого, зате, побачивши дочку Марини, перелякалась не на жарт. Очі Оленки Ротко випромінювали безкомпромісну всепожираючу ненависть, а м’який дитячий голос тільки підсилював страхітливий ефект.

Доччині слова опам’ятали Марину.

— ГЕТЬ!!! — заверещала вона, підхоплюючись. Сльози, шмарклі і слина розлітались навсібіч від перекривленого лиця. — ГЕТЬ ЗВІДЦІЛЯ!!!

— Мамо… — Оленка не плакала і не кричала, та це лякало найбільше.

Діана раптом відчула себе учасницею фільму жахів. На неї сунули знавісніла жінка і її дочка, причому поведінка останньої страшила до різі в животі. Діана подумала, що могло би статися, якби в межах досяжності в кухні висіли ножі чи будь-які інші речі, що згодилися б у якості зброї.

Плеєр ніхто не спиняв, і яйцеподібний динамік наповнював залу останніми вигуками пілотів, очевидно не сприяючи мирному залагодженню конфлікту.

Згрібши «яйце» і плеєр зі стола, Діана кинулась праворуч — у напрямку коридора. На дорозі постала Оленка; жінка штовхнула дівча, припечатавши її до стінки. Дванадцятирічна дівчинка хвицнулась у відповідь, ввігнавши Діані під ребра кулачки.

Марина Ротко видала нечленороздільний звук, схожий на ревіння пораненого звіра, і кинулась на гостю. Діана, не озираючись, майнула вздовж коридора, вихопила з вбудованої в стіну шафи куртку, іншою рукою підхопила з підлоги сумку. Серцю стало тісно в грудях. З-поза спини долітали схлипи й охкання. Був момент, коли Марина майже схопила її за волосся. У коридорі, що вів до виходу з квартири, клубочилась пітьма, і Діані приверзлося, наче вона перенеслася до похмурих печер, показаних у «Спуску», де перетворилась на одну з героїнь, за якою женуться розлютовані, спраглі людської плоті монстри. Відчуття виявилось настільки сильним, що серце заледве не випурхнуло з грудей.

За секунду Діана вирвалась на сходову клітку і, так і не оглянувшись, задріботіла сходами вниз, здригаючись щоразу, коли, обтираючи стіни під’їзду, її наздоганяли сповнені розпачу й люті викрики Марини Ротко:

— ГЕТЬ! ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ, КУРВО! БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТА!! ЯК Я НЕНАВИДЖУ ВАС УСІХ!!!

Одягалась Діана вже на вулиці.

63

21 лютого 2013, 19:41 (UTC +2) Київ

У Діани трусилися руки весь час, поки вона йшла до метро. Після зустрічі з Мариною в горлі стояв огидний колючий клубок, наче хтось заштовхав туди жмут сухої шерсті, хоча Діана розуміла, що прикра розмова з удовою була немарною. Тепер вона точно знала, що на записі розмов у кабіні рейсу 1419 звучить голос Радислава Ротка.

Немов сновида, жінка крокувала незнайомими вуличками, наосліп пробираючись до станції метро «Позняки», коли в глибині її сумки завібрував мобільний телефон. Поки Діана виловила мобілку з-поміж купи непотрібних речей, дзвінок припинився. Діставши телефон, вона побачила повідомлення про пропущений виклик від Гени. Серце запекло, наче на нього плеснули кислоти, і зсунулося вниз по грудній клітці.

«Даня!»

Діана швидко набрала чоловіка.

— Що з ним? — прикриваючи мобілку рукою, скрикнула вона.

— Не горлай так, — пошепки сказав Гена, — розбудиш. Даня спить.

— Спить? — не зрозуміла Діана.

— Ага. Годину тому я дав йому ложку «Нурофена», ну, про всяк випадок, бо температура не піднімалась, ти нічого не подумай, а потім ми півгодини промивали ніс «Но-Солем».

— ПІВГОДИНИ?

— Йому так сподобалось, що ми вимили цілих півбаночки — сподіваюсь, з них хоч кілька крапель потрапило в ніс. Після того Даня гарно поїв, а потім відразу заснув.

— А температура? — сипала запитаннями Діана.

—