Штани з Гондурасу - Євген Дудар

Ми вже говорили, що сільський житель відпочивати тікає в місто. Щоб надихатися газами, пилюкою. Щоб барабанні перетинки заболіли від постійного гуркоту. Щоб хтось його або він когось вилаяв. Щоб поштовхатися в тролейбусах і автобусах. Щоб простріляти у тирі кілька карбованців і до кольок у животі напитися газованої води…

Міський житель тікає в село. Щоб відпочити від всього того, за чим їхав сільський житель у місто.

Отже, наш герой придбав хату саме для того, щоб у ній відпочивати. Бо давно відома істина, що коли людині погано, вона хоче, щоб їй було добре. Коли добре — хоче, щоб було краще. А вже як краще, то хочеться, щоб таки було найкраще. Що таке «найкраще» — ніхто не знає. То виходить: коли людині добре, вона сама не знає, чого вона хоче.

Курочка знав, чого він хоче. Він хотів спокою. Особливо після гастролів, після поїздок по «Золотих осенях», «Білих акаціях», «Кримських зорях», «Донецьких самоцвітах» і «Закарпатських трояндах», його тягнуло сюди, у Вільхівку, у лопухи. Очі його відпочивали від сліпучих прожекторів. Вуха відпочивали від оплесків. Нерви відпочивали від скреготання заздрісників.

Наш герой знав, що перший крок до слави є першим кроком до погибелі. Бо, на жаль, існують у людському стаді бездари. Оскільки вони нічого хорошого для людей не можуть зробити, то роблять так, щоб люди взагалі нічого хорошого не бачили і не чули від інших.

Курочка не раз відхрещувався:

— Не піду більше на сцену. Я композитор, а не актор.

Але його знову запрошували. І він не міг відмовити.

Люди знову щиро плескали, а заздрісники ще більше скреготали зубами. От є, читачу, така категорія людиноподібних, у яких чужі успіхи посилюють процес виділення жовчі. Саме від таких людей Курочка тікав у Вільхівку. На своє патріархальне подвір’я. До своїх мишей, жаб, до невсипущого їжака Хомка.

До нього одразу ж навідувався чорний, як смола, сусідський кіт Андрюша. Забігав сусідський собака Беньо. А потім уже йшли сусіди.

— Михайлович, може б, ви підвезли до електрички мою куму, — це Степанида.

— Михайлович, просьба до вас. У райцентр треба підскочити. Балон привезти, — це Петро.

— Михайлович, може б, ви нас на хрестини підкинули, — це молодше покоління…

І пізно вночі, коли «Михайлович» ловив у сні жар-птицю або якийсь головоріз ганявся за ним з сокирою, стукали у вікно:

— Михайлович! Агов, Михайлович! Просніться! — це вже сусід дальший. — Яруньку нашу апендицит схопив. А ми з сином увечері випили. За руль сідати не можна. То треба було б…

І наш герой, читачу, мовчки встає, мовчки зодягається і мовчки виконує роль сільського трамвая і таксі.

Оскільки ніколи в нікого він не брав жодної компенсації: ні «на бензин», ні «за амортизацію», слава про нього, як про безвідмовного хльорка, котилася вже й по навколишніх селах. До нього йшли як до бюро добрих послуг.

Приємно відчувати, що ти потрібна людина. Але коли ти вже так часто потрібний, — перестаєш відчувати. Починаєш задумуватися: «А навіщо, власне, це потрібно мені?» І починаєш відмовляти.

Наш герой також задумався. І також відмовив. Відмовив тому, кому не треба було відмовляти. Відмовив Люниній мамі. І за це поплатився.

Був чудовий ранок погідного літнього дня. Сонце викотилося з-за хати баби Груні і заглянуло у композиторові вікна. Курочка також час від часу поглядав у вікно. Тільки зсередини. Лице його хоч і не могло змагатися з сонцем, але світилося радісним чеканням. До нього ось-ось мали прибути гості. Один дуже відомий композитор, дуже відомий режисер і три дуже відомі співачки. Одна з них нашому героєві надзвичайно подобалася. Її везли з Курочкою знайомити: «Може, нарешті…»

Машина зупинилася коло брами. Серце у Курочки закалатало. Радісно і тривожно. Він ще раз оцінив себе перед дзеркалом. Вискочив на подвір’я. Кинувся до хвіртки. І остовпів. До тину була прикріплена жердина, на ній теліпалася полатана зелена спідниця, а на спідниці чорними літерами написано: «Хахаль». Гості вже помітили цей незвичайний прапор. Чоловіки до надриву сміялися. Жінки стримано хихикали. Кандидатша у дружини Курочки стояла зашарівшись, як осінній джонатан. А сам Курочка вкрився якимись невизначеними плямами.

— Зустріч на високому рівні! — пожартував дуже відомий режисер. — Прапори вивішено. А де ж почесна варта?

Вона не примусила себе довго чекати. Не встиг господар здерти спідницю, як наче з-під землі виринула Люнина мама.

— Волоцюга! — зарепетувала вона на всю вулицю. — Бабник! Збезчестив мою дитину. Тепер цілий виводок привів. А ще інтелігент! Чекай ось — принесе тобі в пелені…

У Курочки мороз пішов поза шкірою. Лице горіло. Він щось белькотів. Чимось виправдовувався. Відомий режисер і відомий композитор взяли ораторку під руки, відвели її кілька кроків, щось шепнули на вухо, і вона подалася геть.

Що то вже, читачу, було за сватання, здогадуєшся сам. Наш герой почував себе так, ніби його на сцені публічно закидали тухлими яйцями. Наречена сиділа ні в сих ні в тих. Відомий режисер з відомим композитором яких тільки не вживали дипломатичних заходів, підігріти атмосферу не зуміли.

Потім наречена все ж таки заговорила:

— І часто у вас вивішують такі прапори?

Курочка також наїжачився:

— Ні. Це спеціально до вашого приїзду.

— За що мені така честь?

Тут втрутився режисер:

— Обираючи гетьмана, випробовують його сміттям. Сиплють на голову. Щоб не зазнавався.

— Ну знаєте, — сказала кандидатша. — Тут таке сміття, що не хочеться й гетьманської булави.

Курочка остаточно вийшов із себе:

— А вам ще ніхто її не пропонує.

Відомий композитор сказав: