Штани з Гондурасу - Євген Дудар

— А я тебе питаю? — перепинила його баба. — Що ти розбалакався, як дяк на хрестинах.

Курочка побачив, що виникає конфронтація. Сказав, що Сильвестрович має рацію. У світі становище зараз дуже напружене.

— Телевізор треба дивитися. І газети читать, — кинув підбадьорений Гаврюша.

— Я тебе як зараз вчитаю… Балалайка ти невгомонна! — кинула сердито баба Груня.

З місця підвівся дід Затірка:

— Михайловичу, ти мені скажи ось що: чому в селі зараз пісні не чути?

— Думаю, діду, що це вам більше знати. Співали, в основному, вечорами. І, в основному, молодь. Подивіться на наш зал. Дуже багато молоді? А старому навіть якби хотілося заспівати, то його увечері вже на сон хилить. Та ще отой проклятий диверсант! — показав на телевізор. — Отак всього потроху. Тепер, діду, світ, в основному, слухає, а не співає.

Дід не погоджувався.

— А я думаю, Михайловичу, справа трохи в іншому. Я думаю, село зараз зажиріло. Заторгувалося. Колись у вихідні дні збиралися то біля однієї хати, то біля іншої. Поспівали, пожартували. А тепер, кожне сидить навпроти свого дому на лавочці і торгує. Хто молоком, хто яєчками, хто сиром, хто картоплею, а хто вже й кропиву продає.

— Дивак! — почав Гаврюша, звертаючись до Курочки. — Я ж, казав, Михайловичу, дивак.

— Спасибі тільки Гаврюші, — продовжував дід. — Той сідає біля свого товару з гармошкою. Приманку покупцям робить. Воно хоч та музика шкурництву служить, але все ж таки музика…

Гаврюша не витерпів:

— А що, як ти? Своїх горобців роздаєш безплатно!

— Ти й ті продав би, що під чужою стріхою, — сказав спокійно дід Затірка і сів на місце.

У залі почався гамір. Потім слова попросив недалекий сусід Курочки Валентин:

— Скажи мені, Михайлович, ти гражданін нашого общества чи не гражданін?

— Мабуть, що «гражданін»!

— А чого ж тоді у тебе в саду повно трави, а я кролям не маю де косити?

— А ви гражданін чи не гражданін?

— Конєшно, гражданін.

— А чому ж тоді державна ціна кроля — три карбованці, а ви з мене берете десять?

У залі стало тихо. Тільки хтось пхикнув у кулак.

Курочка посміхнувся:

— Якби було піаніно, я вам трохи поспівав би.

— Поспівайте так. Без піаніна. Ми ж без піаніна співаєм.

Курочка розповів, як і де беруться мелодії. Трохи поспівав. Трохи поспівали всі під Гаврюшину гармошку. І тим закінчили.

До вечора ще було далеко. Стояла сонячна погода. День вихідний. Людям спішити нікуди. Тому й з’юрмилися біля клубу.

— Оті тополі, — сказав хтось, — дід Затірка садив.

— Не я, — поправив дід. — А учні.

Курочка поцікавився:

— Діду, а знаєте хоч про деяких своїх учнів: де вони зараз?

— Про декого знаю. Кілька загинули на війні. Один — у лісі лежить. В партизанах був. Деякі по світу пороз’їжджалися. Шанованими людьми стали. Брак також є. Перекотиполе. Недавно ось тільки до села повернулося. Трьома словами користується. Чортополох!

— Це ж ви про кого? — спитала Степанівна.

— Про кого? — втрутився Гаврюша. — Про Цапка. Не знаєш, про кого.

— Перекотиполе, діду, — мовив Курочка, — є у селі, є і в місті.

— В селі, правда, воно не дуже затримується. Тут вітри більші. Нема таких затишних куточків.

— Он щур, щур! — закричали жінки.

Щур вибіг з-під клубного порога і подався в кущі.

— У вас, Михайловичу, є щури? — спитав Степанович.

— Миші. Достобіса. Колись я взяв у Гаврила Сильвестровича на ніч кота. То він усю ніч проспав.

— Кота? У Гаврюші? — здивувався дід Саша. — Та перед ним треба було п’ятірку покласти. Він у хазяїна вдався.

— Хтось мені собаку біля сарая прив’язав, — сказав Курочка. — Рудий такий.

— Це, мать, Гондолишин зять, — сказав Гаврюша. — Бо собака на нього гавкає. А коли зятя вдома нема, рве його одяг. Сорочки, штани. Що йому попадеться. Сердитий такий, що куди твою. Хай ось Санька розкаже. Як його?

— Хто? — перепитав дід Саня. — Собака?

— Ні, зять.

— Та-а, — відмахнувся дід Саня. — Тобі це як маслом по душі.

Розповів Степанович:

— Зять Гондолишин — безпробудний п’яниця. Федя. Може, знаєте? Ледве плететься по вулиці. Несе в руці авоську. А за ним, знявши картуз, іде дід Саня. «Діду, чого ви зняли картуза?» — спитали його. «Бо за покійником іду». — «Так він ще живий». — «А який толк з того, що він живе?» Ну, той повернувся і діда авоською по шиї…

— Там того удару як укусу комара, — признався дід Саня. — Тільки моральний ущерб. Перед усім народом.

Поволі розходилися. Пішов додому і Курочка.

Їжак Хомко притаївся під кущем порічок. Дивився на сучку Найду і думав: «Де вона взялася на мою голову?»

Досі Хомко спокійно жив у цьому старому саду. Ходив у гості до сусідів, ловив мишей в запущеному сараї. Потім десь взялася ота біда. Хомко спав. Згорнувшись, як і завжди. Раптом почув, ніби його щось торкнулося, а після заскавучало. Коли розкрив очі, побачив, що це «щось» було отією рудою жовтоокою сучкою.

Звісно, вона встромила свого носа куди не слід. І накололася. З того часу сучка не давала Хомкові спокою. Як тільки його побачить,