Штани з Гондурасу - Євген Дудар
— Вся Вільхівка буде гудіти, що я з тобою… — промимрив Курочка.
— А я не боюся! Хай гуде. Я люблю тебе. І нікому не віддам! — сказала рішуче Люня. І вихлюпнула із своїх резервів нову хвилю ласки і ніжності.
Курочка дуже любив, коли йому хтось говорив: «Я тебе нікому не віддам!» І зараз у комплексі з отією хвилею воно, звісно, зачепило його душу. Проте почував себе, ніби у літню спеку хтось шубовснув на нього відро помиїв: приємне відчуття прохолоди й неприємне відчуття бруду.
Друге відчуття взяло верх над першим. Рука відсторонила Люню.
— Не треба! Ти мені вже отак! — черкнув ребром долоні по своєму адамовому яблуку.
Що ж, читачу, тут, як бачимо, нічого дивного. Кожна людина шукає того, чого їй бракує, а знаходить те, чого має по горло. Курочка не виняток. Тепер він розумів, що не треба легковажити істиною: ступаючи на невідому дорогу, добре продумай свій перший крок. Інші кроки будуть зроблені по інерції. Але було пізно. Вже діяла інерція. У супрязі з Люнею.
— Ах так! — сказала сердито Люня. — Уже в кущі?
— Те, що кущами починається, кущами й закінчується, — відповів Геннадій.
— Ти помиляєшся! — посміхнулася єхидно Люня, прищуривши хтиві очі.
Хто в житті не помиляється, читачу. Мудреці помиляються. Державні мужі помиляються. Навіть сам Господь-Бог помилився, сотворивши жінку. Кажуть, нібито старий потім каявся, ревними сльозами плакав: «Що я наробив!» Хотів її знову перетворити в Адамове ребро. Але вона вилізла боком.
Що ж до нашого героя, то йому самою природою суджено помилятися. Він людина творча. А якби творчі люди не помилялися, то де бралися б хороші твори?
Люня як несподівано з’явилася, так несподівано й пішла, в душі Курочки полишивши відчуття передгроззя. Рішучі вчинки в одних завжди породжують почуття тривоги в інших. Якби, припустимо, Анна Кареніна не кинулася під поїзд, що тривожило б читачів ось уже впродовж стількох років? Над чим вони проливали б сльози?
Курочка був далекий від тієї думки, що Люня може повторити вчинок Анни Кареніної. Проте не був певен, що вона не старатиметься затягнути під поїзд його. Під поїзд помсти…
* * *Клуб села Вільхівки тримався на чесному слові, трьох стовпах, що підпирали стелю, і на завідуючому клубом. Якби завідуючому не треба було отримувати зарплату, клуб уже давно розсипався б. Афіша на обчухраній до драниць стіні сповіщала:
«Сьогодні у клубі відбудеться зустріч з композитором Г. М. Курочкою. Запрошуються всі бажаючі!»Нові односельці вже не раз просили Курочку:
— По телевізору виступаєте, може, виступили б і перед нами.
І ось він на сцені Вільхівського клубу.
Невеличкий зал заповнений дідами й бабами. Рідко, як маки у сучасному житі, рум’яніють молодиці та бронзовіють їхні чоловіки.
У першому ряді сидять баба Груня, Киля, Степанівна, Іванівна, Марківна, Гаврюшина Василина. А в центрі — Гаврюша з гармошкою.
Оскільки на сцені, крім телевізора, нічого нема, Курочка став поруч з ним.
Спочатку Курочка розповів, що таке композитор і що він робить. Одні кричали «знаємо», інші — «розкажіть». Тоді для ілюстрації композитор сказав, звернувшись до Гаврюші:
— Ось ви, Сильвестровичу, знаєте якусь пісню?
— Яку тобі нада? — конкретно спитав Гаврюша.
— А яку ви знаєте?
— Яку я знаю? Я знаю, брат, пісень, що куди твою…
— Ну, ось заграйте яку-небудь.
Гаврюша вийшов з гармошкою на сцену. Поправив на голові капелюх. Розтягнув міх. І полилася відома всім бадьора мелодія.
Він притупував ногою. У залі плескали.
— Ще? — питав Гаврюша. — Може, «яблучко»?
— Ні, ні! — зупинив його Курочка. — А ви знаєте, що ту пісню, яку ви грали, написав я?
Гаврюша насунув на очі капелюх. Ніяково посміхнувся:
— Нє-є, Михайловичу. Ту пісню образований чоловік написав. Я вже давно її знаю. Ще тебе тут в селі не було.
Тоді Курочка заговорив на тему дітонародження у селі. Хотів би створити музичну студію, а дітей нема.
— Он Клавка Мотрончина. Може, двійню скоро родить! — крикнув дід Саня.
Курочка зрозумів, що це камінь в його город. І в город того кучерявого. Але поскільки того в клубі не було, композитор гідно взяв весь удар на себе.
Проковтнув гірку пілюлю. Але тримався. І гідно відповів:
— Спасибі хоч їй, що народить!
Дід Саня не вгавав:
— Тут одним спасибі не одбудешся…
— В держави вистачить і ясел, і садків, — сказав під оплески Курочка. І спитав: — Може, в кого є якісь запитання?
Першим підняв руку той же дід Саня:
— Михайловичу, а ти міг би бути міністром?
На це запитання замість Курочки відповів Гаврюша:
— Конєшно, міг би. Я й сам міг би бути міністром. Сидиш собі і бамажки підписуєш… От токарем… Там, брат, треба кебети. Ще не туди руку встромиш…
Дід Саня знову підняв руку.
— Сиди! — смикнула його баба Груня. — Допався як дурень до барабана. Може, і я хочу щось запитати. Скажіть, Михайловичу, що там у світі зараз коїться?
Курочка знову не встиг відповісти. Знову вліз Гаврюша:
— Що у світі? У світі, брат, тяжко. Фашист оп’ять задирається. Газети треба читати. І телевізор слухать…
— Чи ж йому, паскуді, однієї війни мало? — сердилася баба Груня.
— І