Штани з Гондурасу - Євген Дудар

— Вся Вільхівка буде гудіти, що я з тобою… — промимрив Курочка.

— А я не боюся! Хай гуде. Я люблю тебе. І нікому не віддам! — сказала рішуче Люня. І вихлюпнула із своїх резервів нову хвилю ласки і ніжності.

Курочка дуже любив, коли йому хтось говорив: «Я тебе нікому не віддам!» І зараз у комплексі з отією хвилею воно, звісно, зачепило його душу. Проте почував себе, ніби у літню спеку хтось шубовснув на нього відро помиїв: приємне відчуття прохолоди й неприємне відчуття бруду.

Друге відчуття взяло верх над першим. Рука відсторонила Люню.

— Не треба! Ти мені вже отак! — черкнув ребром долоні по своєму адамовому яблуку.

Що ж, читачу, тут, як бачимо, нічого дивного. Кожна людина шукає того, чого їй бракує, а знаходить те, чого має по горло. Курочка не виняток. Тепер він розумів, що не треба легковажити істиною: ступаючи на невідому дорогу, добре продумай свій перший крок. Інші кроки будуть зроблені по інерції. Але було пізно. Вже діяла інерція. У супрязі з Люнею.

— Ах так! — сказала сердито Люня. — Уже в кущі?

— Те, що кущами починається, кущами й закінчується, — відповів Геннадій.

— Ти помиляєшся! — посміхнулася єхидно Люня, прищуривши хтиві очі.

Хто в житті не помиляється, читачу. Мудреці помиляються. Державні мужі помиляються. Навіть сам Господь-Бог помилився, сотворивши жінку. Кажуть, нібито старий потім каявся, ревними сльозами плакав: «Що я наробив!» Хотів її знову перетворити в Адамове ребро. Але вона вилізла боком.

Що ж до нашого героя, то йому самою природою суджено помилятися. Він людина творча. А якби творчі люди не помилялися, то де бралися б хороші твори?

Люня як несподівано з’явилася, так несподівано й пішла, в душі Курочки полишивши відчуття передгроззя. Рішучі вчинки в одних завжди породжують почуття тривоги в інших. Якби, припустимо, Анна Кареніна не кинулася під поїзд, що тривожило б читачів ось уже впродовж стількох років? Над чим вони проливали б сльози?

Курочка був далекий від тієї думки, що Люня може повторити вчинок Анни Кареніної. Проте не був певен, що вона не старатиметься затягнути під поїзд його. Під поїзд помсти…

Клуб села Вільхівки тримався на чесному слові, трьох стовпах, що підпирали стелю, і на завідуючому клубом. Якби завідуючому не треба було отримувати зарплату, клуб уже давно розсипався б. Афіша на обчухраній до драниць стіні сповіщала:

Нові односельці вже не раз просили Курочку:

— По телевізору виступаєте, може, виступили б і перед нами.

І ось він на сцені Вільхівського клубу.

Невеличкий зал заповнений дідами й бабами. Рідко, як маки у сучасному житі, рум’яніють молодиці та бронзовіють їхні чоловіки.

У першому ряді сидять баба Груня, Киля, Степанівна, Іванівна, Марківна, Гаврюшина Василина. А в центрі — Гаврюша з гармошкою.

Оскільки на сцені, крім телевізора, нічого нема, Курочка став поруч з ним.

Спочатку Курочка розповів, що таке композитор і що він робить. Одні кричали «знаємо», інші — «розкажіть». Тоді для ілюстрації композитор сказав, звернувшись до Гаврюші:

— Ось ви, Сильвестровичу, знаєте якусь пісню?

— Яку тобі нада? — конкретно спитав Гаврюша.

— А яку ви знаєте?

— Яку я знаю? Я знаю, брат, пісень, що куди твою…

— Ну, ось заграйте яку-небудь.

Гаврюша вийшов з гармошкою на сцену. Поправив на голові капелюх. Розтягнув міх. І полилася відома всім бадьора мелодія.

Він притупував ногою. У залі плескали.

— Ще? — питав Гаврюша. — Може, «яблучко»?

— Ні, ні! — зупинив його Курочка. — А ви знаєте, що ту пісню, яку ви грали, написав я?

Гаврюша насунув на очі капелюх. Ніяково посміхнувся:

— Нє-є, Михайловичу. Ту пісню образований чоловік написав. Я вже давно її знаю. Ще тебе тут в селі не було.

Тоді Курочка заговорив на тему дітонародження у селі. Хотів би створити музичну студію, а дітей нема.

— Он Клавка Мотрончина. Може, двійню скоро родить! — крикнув дід Саня.

Курочка зрозумів, що це камінь в його город. І в город того кучерявого. Але поскільки того в клубі не було, композитор гідно взяв весь удар на себе.

Проковтнув гірку пілюлю. Але тримався. І гідно відповів:

— Спасибі хоч їй, що народить!

Дід Саня не вгавав:

— Тут одним спасибі не одбудешся…

— В держави вистачить і ясел, і садків, — сказав під оплески Курочка. І спитав: — Може, в кого є якісь запитання?

Першим підняв руку той же дід Саня:

— Михайловичу, а ти міг би бути міністром?

На це запитання замість Курочки відповів Гаврюша:

— Конєшно, міг би. Я й сам міг би бути міністром. Сидиш собі і бамажки підписуєш… От токарем… Там, брат, треба кебети. Ще не туди руку встромиш…

Дід Саня знову підняв руку.

— Сиди! — смикнула його баба Груня. — Допався як дурень до барабана. Може, і я хочу щось запитати. Скажіть, Михайловичу, що там у світі зараз коїться?

Курочка знову не встиг відповісти. Знову вліз Гаврюша:

— Що у світі? У світі, брат, тяжко. Фашист оп’ять задирається. Газети треба читати. І телевізор слухать…

— Чи ж йому, паскуді, однієї війни мало? — сердилася баба Груня.

— І