Штани з Гондурасу - Євген Дудар
— Що сталося? — спитав голова колгоспу.
— Те ж саме, — пояснив голова сільради. — Знову демонстративно палить труси… — І пояснив Курочці: тільки нап’ється — посеред подвір’я спалює. І співає:
«Тебя я больше не увіжу, прощай, родная, навсегда…»
Федорович зауважив:
— Бачите, Михайловичу, які таланти у нас є? Жінка його — передова доярка. Прекрасні діти. Вчаться гарно. А він… — І до нього: — Чого не на роботі?
Одповіда:
— У мене одгул.
— Який одгул? Хто вам його давав?
— Кобила. Вона сьогодні лоша привела.
— Я вас заберу від коней.
— Голова, не нада. Це впоследнє. У мене вже більше трусів нема.
Машина гуцикала далі.
— Іларіоновичу, — кинув голова колгоспу голові сільради. — Ось Михайлович хоче в нашому колгоспі організувати музичну студію.
— А що. Непогано. Тільки де дітей взяти? Якби ось з пенсіонерів… Гаврюша на гармошці грає…
— Жарти жартами, — посерйознішав Федорович. — А думка хороша. Нехай хоч двоє дітей вчаться. Хоч одному з них прищепиться любов до музики. І то добре… Прикиньте, Михайловичу, які інструменти треба та все інше.
— Завтра ж дам список. Щоб ви не передумали.
Біля свого двору Курочка зійшов. Подякував голові, що підвіз його. І тут же наткнувся на Гаврюшу:
— Чуй, Михайловичу, Клавка Мотрончина того. З чорнявеньким у зоопарку… Жінки вільховецькі бачили, коли на екскурсію їздили. Хотіли упіймати її. Дак втекла…
— То скажіть Мотроні. Чого ви мені кажете?
— Да так.
— Заходьте на подвір’я. Чого стоїте у хвіртці?
Гаврюша підійшов до колодязя:
— Колодязь уже викопав? Вода є?
— Дуже мало.
— Скрізь у колодязях вода впала. І в Килі, і в діда Затірки, і у Володьки. Щось у світі, Михайловичу, робиться не те. Все, кажуть, той космос наробив. Чув? Америку зовсім заливає.
— То, може, наша вода втекла до Америки?
— Що там, своєї нема? Вони там, брат, живуть… Там води хвата. Он пепсі-колу нам продали. Вадька привозив. Куди твоє діло… Дід Затірка тебе шукав.
— Що він хотів?
— Хто його знає. Мо’, орла хотів тобі подарувати.
— Якого орла?
— Ну, він же ріже. З дерева. Всяку звірину. І роздає. Чудак. Продав би. Володьчиниго Васька вчить різати. Дак Володька вже два орли продав дачникам. По червінцю. Дід як дізнався, перестав з Володькою говорити. Каже: «Я з твого сина хотів виховати художника, а ти робиш з нього спекулянта».
— А в діда є свої діти?
— Нема. Був син. На інженера вчився. І загинув. У горах. Ото що лазять з вірьовками… Теж чудний. Таку роботу мав… Нада йому були ті гори… Правильно я кажу? Ге?
— Неправильно. Значить, людина без цього жити не могла.
— Як це не могла? Що, йому гроші за це платили? Дак-от бач. Поліз — і нема.
— Кумейків Петро ось не ліз. І нема.
— Дак Петро на мотоциклі розбився. Гнав дуже.
— Чи ось сусідка ваша. Ганна. І на гору не дряпалася, і на мотоциклі не гнала. А також нема. Кожному своє…
— Здрастуйте, Михайлович! — гукнув з-за воріт дід Саня.
Дід Саня з двома глибокими шрамами на лиці. Хтозна від чого. І з довгим від природи носом. Завжди з’являється несподівано. Коли точиться якась дискусія. І переносить ту дискусію у зовсім інше річище. Тоді, коли течія дискусії набирає майже катастрофічного розгону, він так само несподівано зникає.
— Здрастуйте, діду!
— Сам приїхав чи з жінкою?
— А де ж у нього та жінка? — втрутився Гаврюша.
— Я тебе не питаю. Може, чоловік женився.
— Нема на кому, діду. Ніхто мене не хоче.
— Таке скажеш. Будь-яка дівка з села за тебе піде.
— Йому просту ніззя, — сказав Гаврюша. — Йому треба артистку. А це, я тобі скажу, не солодко. Візьми, к приміру, балерину. І весь час переживай, що вона впаде…
— Хто тобі вікна ставив, Михайловичу? — раптом перевів розмову дід Саня.
— Сам.
— Та йди к фенькіной матері! Сам. Може, й двері сам?
— І двері сам.
— Хіба ти вмієш?
— Ти що, — втрутився Гаврюша. — Чоловік у школах вчився. Образований. У нього даже витерпас є.
— Ти хочеш сказати, що ти також образований? Бо в тебе ватерпас?
— О, у мене витерпас вже давно. У мене, брат, витерпас що куди твоє діло. В селі такого нема. Я ще коли був бригадиром дорожньої бригади…
— Вкрав?
— Що ти дзявкаєш оце! Вкрав! Достали мені. Хлопці.
— Значить, вони вкрали.
— Не сваріться, — вмішався Курочка.
— Дак він завжди підколює, — поскаржився Гаврюша. — Хуліган старий.
— Ти звідки родом? З Хуторів? — спитав дід Саня Гаврюшу.
— Дак що? — здивувався Гаврюша.
— Так у вашому селі і цвинтаря до революції не було. Бо всі по тюрмах вмирали.
— Ти-ти… Знаєш, хто ти?..
— Заспокойтеся, Сильвестровичу. Дід жартує.
— Жартує. Я тоже не лопух. У мене тоже нерви. Я світу скіки з’їздив. Даже в Харкові був. Я теж чоловік…
— Чоловік, — передражнив дід Саня. — Курка також птиця. Та не