Українська література » » Штани з Гондурасу - Євген Дудар

Штани з Гондурасу - Євген Дудар

---
Читаємо онлайн Штани з Гондурасу - Євген Дудар
вдасться їх знайти.

Наш герой довго ламав голову, що робити. І вирішив піти в міліцію…

* * *

Ряба привела двоє теляток. Рівно через п’ять місяців після того, як їй організовано ліквідовували яловість. Блискучі і мокрі її діти лежали на долівці. Ряба їх вилизувала. І не знала, що в цей час по телефону летить депеша: «Ряба отелилася!» Не знала Ряба і того, що після горезвісної ліквідації її яловості отой незнайомець сказав: «Рябу беру під особистий контроль. Якщо вона не приведе теля, шукайте собі роботу».

Тому вона здивувалася, коли побачила у корівнику цього ж незнайомця. І захвилювалася: «Невже знову будуть ліквідовувати яловість?» Жалібно мукнула.

Незнайомець підійшов до неї. Оглянув теляток.

— Ну-у! — дивився владно на зоотехніка. — Якби не підштовхнув, корова досі ходила б ялова.

Зоотехнік покірно кивав головою.

— Телята, сподіваюся, здорові? — продовжував незнайомець.

— Здорові! — підтакував зоотехнік. — Тільки вони п’ятимісячні…

— Як п’ятимісячні? — здивувався незнайомець.

— Так. Ось журнал, бачите? Ось. Рівно п’ять місяців і два дні тому ми її запліднювали…

— То чого ж ви мовчите, чорт побери! Це ж рекорд! Поставте її в окреме стійло. Дайте підвищений раціон. Бережіть як зіницю ока!

Нарешті Ряба відчула під ногами не слизький метал, а тверду землю. Спиналося на ноги її потомство. Буцикало блискучими мордочками у тверде вим’я. Ясла повні кормів. Строката не відпихає її рогами. Скільки треба тварині для щастя? А тут ще приїхав кореспондент. З усіх боків обфотографував її й теляток.

Потім почали їздити делегації. Довго біля неї простоювали. Зоотехнік пояснював їм нові методи розвитку тваринництва. Розповідав біографію Рябої. Біля стійла Рябої пройшов семінар: «Про впровадження нового прискореного методу вирощування телят».

Ряба й сама повірила, що привела за п’ять місяців.

Самодіяльність району дала концерт у корівнику. Сюди ж привезли піаніно. І якийсь композитор Геннадій Курочка зіграв свою кантату на честь Рябої.

І тут знову сталося щось незрозуміле. Одного дня до неї прийшли. Забрали телят. А її виштовхали з персонального стійла і заштовхали в загальний корівник. З того часу вона не бачила ні того незнайомця, ні свого зоотехніка. Тільки гіркі спогади час від часу ятрили коров’ячу душу. Навіщо? Навіщо спочатку отак піднімати, а тоді так опускати?..

* * *

Випадок у зоопарку Люню насторожив. Вона розуміла, що є загроза на кожному кроці зустріти когось з Вільхівки. І ці агресивні дикуни одним своїм тубільним вибриком можуть закреслити всю її цивілізовану біографію. Такими зусиллями і такими жертвами витворену. Можуть зіпсувати її стосунки з усіма, кого вона прихилила до себе. Те, що Бамбіно після десанту в зоопарку обминає Люню десятою дорогою, не страшно. З нього вона своє взяла. Страшніше втратити композитора. Правду кажучи, як об’єкт кохання, Курочка її не цікавив. Він потрібний їй як труба. Через неї Люня, прибравши певної форми, пролізе в мистецьке товариство. І ще в Люні є один план. Про який вона поки що боїться признатися навіть сама собі.

Про те, що сталося в зоопарку, звісно, йому донесуть. Отже, необхідна версія.

Люня прийшла до Курочки без попередження. Хоч домовлялися, що вона завжди перед приходом має дзвонити по телефону. Було це на світанку. Біля четвертої години. Чи вона ще не лягала, чи вона вже встала, чи вона кудись спішила, чи звідкілясь поверталася — невідомо.

Наш герой, як, в основному, всі герої о цій порі, ще спав. І, розбуджений таким візитом, він, звісно, витріщив очі.

Люня кинулася в атаку.

— Не дзвониш! Не приходиш! Я чекаю. Страждаю. У моїй голові чортзна-які думки…

— Яка голова, такі й думки, — позіхнув Курочка. — Ти що, до мене у другу зміну прийшла? Чи в третю? — Аж сам здивувався своїй рішучості і твердості.

Тепер уже витріщилася Люня. Вона ще не бачила Курочки у такому неприступному вигляді. Тому пустила в дію резерви. Відвернулася до вікна. Зашморгала носом.

— Вже тобі наговорили чогось. Набрехали. А ти й повірив… Теж мені мужчина…

«Мужчина», сидячи на краєчку софи, кілька разів клюнув носом. А тоді знову вмостився під ковдру. І промимрив:

— Хочеш, лягай виспися, тоді поговоримо…

Люні подали рятівну драбину. І вона, не гаючись, полізла по ній.

Коли виспалися, Курочка, як приборканий лев, був м’який і добрий.

Тільки між іншим спитав:

— Звідки взявся той кучерявий?

— З островів Зеленого Мису.

— Тут звідки взявся? Де ти його викопала?

— У зоопарку. Він попросив, щоб я йому розказала, як який звір називається. Тоді сіли на лавочку. Перепочити. А тут — баби…

— Чого ж ти втікала?

— Спробуй доведи їм, що це випадкова зустріч. Ну, так сказати, у формі шефства.

— Все село гуде.

При одному слові «село» Люню затрусило:

— Знаю. Мама писала. Хай буде. Хай воно западеться, те село…

— І що ти мамі відписала?

— Відписала, що вони обізналися. Це не я була. Бо я в цей день з тобою їздила по гриби.

— Ти що?!

— Нічого. Ми ж домовлялися…

Курочка не знав, яке відчуття в кролика, коли той вже наполовину проліз у пащу удава. Але йому пригадалася колгоспна контора, та хвилина, коли він іде до машини і його зупиняє голос: «Ви не у Вільхівку випадково?» І його відповідь: «Не випадково».

Невже й там вона була не випадково?

Курочка тепер був переконаний остаточно, що щастя на дорозі

Відгуки про книгу Штани з Гондурасу - Євген Дудар (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: