Штани з Гондурасу - Євген Дудар

Дільничний уповноважений міліції лейтенант Затуливітер ретельно збирав усе, що стосувалося нового мешканця Вільхівки Бабаєва Абдули Абдуловича Баба. У документах ніби все було в порядку. Паспорт. Штамп про одруження з громадянкою Валентиною Іванівною Пєнкіною. Виписка з Баку. Прописка у Вільхівці. Тільки ось на фотокарточці Бабаєв ніби не подібний на себе. Пильний детектив зауважив, що на фотокарточці у паспорті у Бабаєва вуха менші, ніж насправді.

Отже, у своєму блокноті дільничний записав:

1) З’ясувати, до якого віку людини ростуть вуха.

Друге, що насторожило детектива, — золото. У Бабаєва на руках — два величезні масивні персні. У його дружини — вдвічі більше. І кілька пар золотих сережок. З різними камінцями.

В автобіографії, яку детально вивчив наш страж закону, Бабаєв пише, що після закінчення школи в Лок-Батані він працював бурильником у Путандарті. А тоді слюсарем-сантехніком у Баку.

І тому лейтенант Затуливітер у своєму блокноті зробив ще одну помітку:

2) Золото. Звідкіля?

З Курочкою дільничний домовився, що коли всі дані будуть готові, вони влаштують на Бабаєва засаду. І впіймають його з речовими доказами. Які він, звичайно, викопає. До того композитор має постійно сидіти в селі. Щоб той тайком не викопав.

І Курочка сидів. Намагався писати. Але в голову не лізла жодна мелодія.

Того знаменитого ранку, коли Мотрона сповістила про його майбутнє батьківство, Таня сказала: «Я сиротити чиїхось дітей не збираюся». І пішла. Видно прививка, як вона сказала, імунітету не виробила. Курочка не міг нічим виправдатись, бо нічого не знав.

Буває, читачу, у людини такий стан, що сама не знає: праведник вона чи злочинець? Де вже там визначити комусь збоку. Та й, правду кажучи, не кожен, від кого пахне ладаном, — святий. А остаточна відповідь на це запитання залежить від часу, від обставин і долі.

А що таке доля, читачу? Це лотерея. Виграєш чи не виграєш, то хоч надієшся.

Наш герой мав надію, що доля йому свиню не підсуне. Мав надію, що сонце зійде ще й на його вулиці. І терпеливо чекав.

Лейтенант Затуливітер прийшов, коли стемніло.

— Ви сьогодні по селу не дуже гуляли? — спитав діловито.

— Ні. Я весь час колупався в хаті. Так що на вулицю не показувався.

— А машину де поставили?

— У голови сільради.

— Значить, спробуємо ще сьогодні. Степанівна сказала, ніби він збирається кудись їхати.

— Я зробив прожектор. Із старої фари. Сфокусував його на це місце, — показував Курочка. — Коли треба, натиснемо вмикач, — і він як на сцені.

— Прекрасно! — хвалив лейтенант. — Але щоб він не був озброєний.

— Я і це передбачив. Навколо місця, в якому він має копати, розкладаємо оцю петлю. По вашому сигналу я смикаю за кінець мотузка. Петля йому стягує ноги. Він падає. Тоді хапаємо його за руки. Зв’язуємо.

— Гаразд. Сигнал — голос цвіркуна.

Надворі темно, хоч око виколи.

Раптом заскрипіла хвіртка. Хтось пройшов повз хату. Пішов у сад.

Курочка взявся за кінець мотузка. Тінь постояла під яблунькою. Тоді присіла. Присвітила на землю ліхтариком. У лопухах тривожно озвався цвіркун. Курочка смикнув за мотуз і увімкнув прожектор.

— Рятуйте! — різонуло вечірню тишу.

Курочка кинувся до яблуні. На землі ницьма лежав чоловік. На ньому сидів лейтенант Затуливітер. І тримав заламані за спину руки.

— В’яжіть! — скомандував Курочці.

Той швидко обкрутив мотузкою руки.

— Михайловичу! — почувся з трави стогін. — За що ви мене?

Курочка глянув уважно і зніяковів:

— Так це ж дід Саня!

— Чого ви тут шукали? — суворо спитав дільничний.

— Черв’яків. На світанку з Альбертом збиралися на рибалку. Так він каже: «Йдіть до Михайловича під яблуню, накопайте черв’яків. Я там кілька разів копав. На них добре бере…»

— Діду, вибачте, — каже Курочка. — Ми вас не хотіли… То в нас така репетиція… Для кіно…

— Дак що мене в кіно будуть показувати? — сполошився дід.

— Сказав чоловік, що репетиція! — пояснив лейтенант. — Значить, показувати не будуть.

На крик і світло прийшов Василь, Степанович, баба Груня. З-за тину заглядав Гаврюша.

— Ану, Василю, — сказав Курочка, — на лопату. Я візьму другу. Розкопаємо отут трохи.

Почали копати. Якісь кості.

— Та це ж у Гаврюші собака здох, — сплеснула в долоні баба Груня. — І, мабуть, він його закопав…

Гаврюша озвався з-за тину:

— Ну й люди! Бач, Михайлович, що за люди? Бач? Що за сусіди? Все доносять…

— Навіщо ви падаль в чужому саду закопали? — суворо запитав лейтенант Затуливітер.

— Дак я ж під дерево. Щоб росло краще. Ну й люди. Ну й сусіди. Бачиш, Михайлович, які сусіди…

Ти, читачу, мабуть, переконався в такій істині: чим далі людині треба, тим більше вона спішить. Чим більше спішить, тим більше втомлюється. А чим більше втомлюється, тим менше проходить.

Та натура людська така дивакувата, що, знаючи всі істини, вона все одно діятиме їм наперекір.

І Курочка спішив. Спішив багато зробити. Він і писав, і співав, і читав лекції. Люди, які міряли свій життєвий шлях по нажитому багатству, вважали, що наш герой ганяється за довгим карбованцем. Люди, які все довкола бачили тільки через призму своєї пихи, вважали, що Курочка ганяється за славою. А він ні за тим, ні за іншим не ганявся.