Штани з Гондурасу - Євген Дудар

Василина сплюнула:

— Тю на вас! Таке скажете…

— Чи розмалюй тими фарбами бабу Груню, — продовжував дід.

— Воно мені нада, як корові сідло, — сказала баба Груня.

Устряв Гаврюша:

— Я скажу, це винні місцеві власті. Треба заборонить…

Дід Саня скривився:

— Ти як той собака: його блохи кусають, а він на місяць гавкає. Причому тут власті? Власть, може, ще буде тобі диктувати, в яких ти штанях маєш ходити? Голова тут винна. Якщо голова дурна — то й власть безсила.

Гаврюша не погоджувався:

— Голова? Дак у Михайловича, що, дурна голова? Він, брат, інститут чи консерваторію закінчив.

— То що, Михайлович малюється? — здивувався дід Саня.

— Дак я не про те. Я про те, що він з Клавкою…

— «Дак, дак», — передражнив дід Саня. — Ніби в розумну голову не може ускочити дурна думка. Можна подумати, що ти б відмовився. Якби був молодий.

— Ге, скаже таке, — посміхнувся Гаврюша. І кинув оком, як на це зреагувала Василина.

Та нічого не чула. Бо, примруживши очі і склавши, як до молитви, руки, уявляла, що то було б, якби Курочку посадили. Поки прийшов би новий хазяїн…

І раптом зупинилася машина. З вікна висунулося довгоносе обличчя Курочки:

— Здрастуйте, сусіди!

Василина так дригнула, ніби побачила воскреслого покійника:

— Свят! Свят! Свят!

— Довго щось вас не було, — сказала баба Груня. — Чи не хворіли? Так схудли…

— Нічого, бабцю! — тримався оптимістично Курочка. — Були б кості, м’ясо наросте.

Коли у Курочки ставало важко на серці, він сідав за кермо. І їхав. Будь-куди.

Сказати, що сьогодні на серці у нашого героя важко, це нічого не сказати. Сьогодні у нього серця ніби нема. Ніби там порожньо.

Кілька днів тому к Спілці були збори. Розглядали його персональну справу.

Що таке персональна справа? Це справа персони, яка цікавить усіх. Якщо твоєї справи не розбирали хоча б раз у житті, ти про себе не знаєш нічого. І сьогодні наш герой був абсолютно переконаний, що розгляд персональної справи так же необхідний в житті, як здобуття освіти, підвищення кваліфікації.

Курочка ніколи б не міг подумати, що в нього стільки друзів і доброзичливців. Одні не давали йому ступити на слизьку дорогу аморальності. Другі відвертали його погляд від матеріальних зваб. Треті стримували його творчий порив во ім’я його ж творчої репутації. Четверті — просто тримали за чуба. Про всяк випадок. Аби він ще кудись не опустився.

І всі одностайно вирішили: раз Курочка постарався дитини, він повинен її виховувати.

Створили комісію. Для контролю за виконанням рішення. І ось сьогодні в присутності членів комісії він має забрати з пологового будинку матір і немовля.

Зрізав гладіолуси. Складав їх докупи. Ніби готовив букет на власні похорони. Глянув на скособочену хату, що скидалася на корабель, який сів на мілину. Сів знову за кермо. І поїхав…

Члени комісії вже були на місці. Настрій у них піднесений. Як то завжди буває, коли люди відчувають насолоду при виконанні громадських доручень. В одного з них на грудях висів фотоапарат. Такі хвилини в житті колективу трапляються не щодня. Їх треба фіксувати.

Курочка постояв трішки перед входом. Вдихнув повітря, як перед зануренням у воду. Рішуче ступив у проріз дверей. Через кілька хвилин знову з’явився в дверях. З немовлям на руках. З букетом гладіолусів позаду ступала Люня.

Член комісії з фотоапаратом на грудях скомандував:

— Хвилинку уваги!

Курочка і Люня завмерли у сімейній позі.

Клацнув замок.

Щасливий голова комісії підійшов до батьків. Поздоровив їх від імені колективу. Представниця комісії кивнула на новонародженого:

— Ну, як воно?

Курочка тремтячою рукою підняв покривальце. І очі його закотилися під лоба. У пелюшках солодким сном новонародженого спав смаглявенький, як дозріваюча слива, кучерявенький, як новонароджене ягнятко, плід кохання.

— О! Весь у папу! — констатувала представниця комісії. Так і зоставшись з розтуленим ротом…

Мета виправдовує засоби.

Сіро, Ні дня, ні ночі. Ні сонця, ні місяця. З правого боку — сяючий Рай. З лівого — чорне Пекло. Між ними — сіре Чистилище. Цей клапоть Всесвіту обсаджено густим незгораючим терням. Через непомітну діру в цьому терні проходять душі померлих. Представники всього ходячого, літаючого й повзучого. Тут їм чіпляють ярлики «грішник» або «праведник». Звідсіль їх піднімають у Рай або кидають у пекельну безодню.

Начальник Чистилища Ной не спав уже вісімсот тринадцяту ніч. Він не палив сигар. Не відганяв сон чорною кавою. Зімкнути втомлені повіки не дозволяв йому святий обов’язок.

Ной добре пам’ятав ті часи, коли бог Ягве шепнув йому:

— Будуй ковчег, садови в нього свою сім’ю, по парі всякого повзучого гада і паняй до Арарату. Ви мені будете потрібні. А всю решту топитиму зараз…

Перед Ноєм різнокольоровими лампочками блимала карта Всесвіту. Кожна лампочка — це агент