Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

«Цабе» підморгнуло й попленталось до входу. Почет діяв синхронно.

— Хазяїн, — ледь чутно сказав Руслан. — Приїхав порядки наводити. Він, узагалі, не часто буває. Усім Альбіна керує. Коханка його. Таке стерво. Як наглядач у концтаборі. Суцільна плоть. Коли її створювали, весь матеріал пішов на шикарне тіло, а на душу вже й не вистачило. Але сьогодні її немає. Дівчата казали, що не буде кілька днів. Певно, знову на вакуум-регуляції. Кішка…

— Годі базарити, Русланчику, ходімо, — поклав руку на плече Вовчик. — Бо шеф слів на вітер не кидає. Зараз побачить щось не так — і почнеться. Польоти у сні й наяву.

— Ходімо, — погодився масажист.

Богдан попрощався з новими знайомими, побажавши літати низько-низько, а приземлятися безпечно. І рушив до любої Асікс.

На парковці згадав про недавнє хобі. Шукання мастильних плям. Зазирнув під «шістку». Сухо. Нагнувся перед «Мерсом». Під моторним відсіком… чорніло мастильне озерце.

«Он воно як? — подумав. — Від „Мерседеса“ це чи „Каєна?“»

Та сполохав удар дверцят. З «Мерса» вийшов водій.

— Щось загубив? — зверхньо поцікавився у професора.

— Коли виходив зі своєї, — кивнув у бік Асікс, — запонка вилетіла.

Водій глянув на короткі рукави футболки і крізь єхидну посмішку поцікавився:

— Може, заклепка? — І відразу ж уточнив: — 3 голови.

Лисиця миттю допетрав, що саме час зникнути.

— Усе клас, братухо, — підморгнув дотепнику й натиснув на пульт сигналізації. Опинившись в авто, опустив скло й повторив:

— Усе клас.

Водій «Мерса» єхидну посмішку все ще не ховав, ніби хотів, щоб цей дивак без запонки запам'ятав його саме таким. І в нього це вийшло. У принципі, те що хочеш, виходить завжди. Якщо в нього ну дуже сильно віриш. І дуже сильно хочеш. Лисиця вірив і хотів. Водій Купріянова, схоже, теж.

Ранок розпочав о п’ятій. Розвиднялося, але ніч усе ще незримо панувала всюди холодними росяними подихами. Одягнув тренувальні штани. Сині, з білими adidasівськими «лампасами». І довгорукавий чорний реглан «truth is in you»[27]. Тепер не змерзне.

Ситуація знову кликала до Гостомеля. Непокоїла мастильна пляма. Відчував, що вона може сказати багато. По-перше, тут бувають і Довгань, і Мірошник. Та й решта «крутої чертвірки». Пов’язані між собою люди. Ймовірність випадковості зменшується. По-друге, пляма — поки єдина «матеріальна» зачіпка: краплі мастила є в обох епізодах. То, може, це правильний напрямок?

Ранній час для вояжів має свої принади. Багато вершників залізних коней ще додивляються останні серії снів. Ось-ось підуть титри. Тому в конкуренти не записуються. І хоча суперництва не боявся, а кожен виклик зустрічав грудьми, це не могло не тішити. І — не окрилювати.

Вірус окрилення, схоже, поширювався миттєво. Як заведено — повітряно-крапельним шляхом. Пробившись у професора, крила з’явилися і в любої Асікс. Вона блискавично прочитала ситуацію. І стримувати ставало дедалі важче. Тоді Богдан попустив повід. І — наступив на педаль. Але — після «даївської застави». Бо хоч до її «шпаківні» «дятли» ще не залетіли, сила абсолютної влади оселилась тут назавжди. Це вимагало шанобливого ставлення. Навіть поклоніння. Як священна корова в Індії.

«Отже, у нас нові персонажі, — міркував, уперто тиснучи на газ. „Застава“ швидко віддалялася, проте недремне око запускала вслід кожного авто. — Гжицький Віталій Васильович. Військовий генерал у відставці. Шістдесят чотири роки. Колишній командир аеромобільного з’єднання. Закінчив славнозвісне Рязанське повітряно-десантне училище. Мабуть, ще самого Маргелова[28] пам’ятає. Живе у Ворзелі в триповерховому приватному будинку. Має кілька охоронних фірм. Цілком сучасний бізнесмен із колишніх функціонерів. Цікаво: такий зв’язок між учорашньою високою посадою й сьогоднішнім успішним бізнесом тому, що людина талановита чи що зміг зробити державні активи своїми? Досвід переконував у другому. Але могло трапитися й перше. Як виняток, щоправда.

Купріянов Леонід Карпович. П’ятдесят дев’ять років. Прізвисько „Купець“. Київський кримінальний авторитет. Один із тих, хто вижив у дев’яності під час боротьби за сфери впливу. Починав „кидалом“. Наперстками „розводили лохів“. Також серед подвигів Купця і його „колег“ продаж фіктивних автомобілів, рекет, убивства. Потім — колонія суворого режиму. Поки сидів, „колеги“, яких не здав, нажиті „праведною працею“ капітали серйозно збільшили. І Купріянов, повернувшись, долучився до горе-приватизації. Звісно, не без допомоги друзів. І тих, що займали високі державні пости, — зокрема. На його власність перетворилися будинок побуту „Столичний“, Жовтневий універмаг і кілька універсамів, які з часом стали мережею супермаркетів „Щедра кишеня“. Скуповував землю й потім вигідно продавав. Крутився біля газових оборудок. Володіє будівельною компанією „Щедробудінвест“. Ну і, звісно, — „нашим“ „Капрі“. Коротко кажучи — один із багатьох відомих нині „чесних“ бізнесменів.

Довгань, Мірошник, Гжицький, Купріянов… Ось такі люди спілкуються кожної суботи в шикарній гостомельській сауні. Люди одного калібру. До цього кожен прийшов своїм шляхом. Чомусь нецікавим для Кримінального кодексу… Та й біс із ними. А Бог хай буде з нами.