Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Оце правильно, — підтримав Вовчик. — Хай подумає. У нього довбешка велика. Недаремно ж такими мільйонами орудує. Дурному вони б не дісталися.

— А що ви знаєте про «Шер»? — випалив професор, сподіваючись розжитися ще хоч чим.

— «Шер» тьотя багатенька, — з посмішкою сказав Руслан. — Грошики лопатою гребе. І не скупиться на себе витрачати. Поважаю таких. Змогла заробити, вміє спустити. Гроші повинні рухатися, а не лежати каменюкою. Щось купив — звільнив місце для наступного траншу. Від не завжди щедрої Долі.

— І все? — пирхнув розчаруванням.

— Любить молодих красивих чоловіків, — ніби з гордістю за «Шер» додав Руслан. — Життя хоче випити до дна. І це в неї непогано виходить.

— Суцільний романтизм, — оцінив почуте. — А щось із реалізму?

— Мешкає в Ірпені, в шикарному особняку. Має ресторан і кілька магазинів у Києві.

Лисиця перевів погляд на Вовчика, ніби кажучи: «А тепер ви».

— Я теж знаю не більше, — з нотками провини мовив той. — Була тричі замужем. Але невдало. На розлучення завжди подавала вона. Щось там не влаштовувало, значить. Має сина. Він мешкає в Києві. У нього теж свій бізнес. А, ще ось що згадав. Захоплюється полюванням. Ходить і на качок, і на зайців, і на кіз, і на вовків, і на кабанів, і на лосів. На всю можливу дичину. Чув навіть, що й до Африки на сафарі їздила. Така ось незвична дамочка. Ще кажуть, що тримає вдома цілий зоопарк. Сам, правда, не був і не бачив. Кажу, що чув. А чом би й ні? Якби гаманець дозволяв, я б і сам тримав. Там така тваринка, там така. Насолода. Підійдеш уранці, подивишся на них, а вони вже снують вольєром. І собі жити захочеться. І зрозумієш, що, може, й не завжди треба шукати сенс життя. А просто жити. І що саме життя — це вже насолода. Це вже сенс… Добре, Русланчику, ходімо, а то за розмови платять тільки депутатам і Максиму Галкіну.

— І по ящику показують, — усміхнувся Руслан.

— Це точно.

Задоволений, попрощався й рушив додому. Машина знову запрагла крил. Не заперечував, хоч і ризикував нарватися на дебати з даївцями. Але — іншим разом. Сьогодні — іменинник… Окриленість витанцьовувала степ. Легенько, щоб не образити любу Асікс, руки підтримали бадьорий ритм, відбивши об кермо. Радіти є чого. По-перше, взяв зразок мастила. І не спіймався на гарячому. А міг. Ці соколики миттю б засікли і здали Купріянову. А той — вовчара битий. Таких краще обходити найдальшою дорогою, бо десята проходить десь поряд. По-друге, отримав нову інформацію про Гжицького і «Шер». Нуду-у-уже цікаву.

«А з тими приблудними собаками й справді загадкова історія, — почав розмірковувати. — Молодець Вовчик. І помітив. І сказав, гостомельський філософ. Справді, що ж так стурбувало тих приблуд? Найшвидше спадає на думку — собака. Стоп, треба дізнатися, чи є в генерала собака. А якщо… Якщо то не собака, а вовк! І мастильна пляма. І спілкування з Довганем і Мірошником… Хо-хо. А цей товариш генерал усе виразніше вимальовується в нашій історії. Росте як на дріжджах. Уже досяг розміру рядового пам’ятника. Хоча ні, генерал і рядовий… Значить, якогось непростого. Наприклад, Кию, Щеку, Хориву й Либіді, якщо їх, як бременських музик, поставити одне на одного. Так краще. З авансом, правда, але хай виправдовує. — Посміхнувся. Добрий гумор усе не випаровувався. У такі хвилини жити хочеться з особливим завзяттям. І тоді життя стає насолодою. Найвищою насолодою. — Треба придивитися до нього уважніше».

За вікном пропливала вічна краса світу. Її споглядання посилювало бажання жити. І творити. Тому набрав головреда.

— Привіт, Богдане, — аж наче зрадів той. — Там я тобі електронкою дещо скинув. Глянеш.

— Дякую. Але в мене новий тост. Пробий, чи є у генерала Гжицького собака, — наказав «начальникові». — І якщо є, то якої породи.

— Щось придумав?

— Дещо.

— Гаразд. Дозвольте виконувати?

— Дозволяю.

— Дозвольте швидко.

— Пра-цюй, — наголосив обидва склади, посміхаючись.

«Тепер наша вічно юна красуня… А вона й справді красуня. Одного погляду достатньо, щоб мурашки по спині. І вік не відчувається. Принаймні з тих ракурсів, що бачив… Із тваринним світом „на ти“. Різні види полювання, сафарі, зоопарк. Сильна жінка. Схоже, така ні перед чим не зупиниться. І піде до кінця, щоб узяти своє. Що ж, Санта-Барбара продовжується. Четверта тисяча серій…»

Опинившись удома, відразу прилип до монітора. Десь там нове від головреда. Учора попросив накопати чимбільше про власницю «Каєна», а сьогодні все готове. Зайшов на пошту. Є! Від [email protected]. Оперативний ти наш! Знову все зробив.

Відкрив прикріплений файл і дременув рядками: «„Шер“ — Олефіренко Ганна Василівна. П’ятдесят два роки. Колишня коханка покійного Петра Артеменка, попереднього власника „Капрі“. Правда, тоді цей комплекс мав прозаїчнішу назву — „Пролісок“. Коли Купріянов прибрав його до рук, „Шер“ починає тісно „спілкуватися“ з новим власником. Як аргументовано стверджують чутки, вони — давні коханці. Ще з дев’яностих. Виходить, красуня „воювала“ на два фронти. І коли Артеменко дивовижним чином приймає вічну купіль в Ірпені, а Купець перетворюється на нового власника ласого шматочка, наша „Шер“ — тут як тут. Красива. Успішна. Багата. Ох, скільки ще цікавого у світі!.. Пізніше Купріянов познайомив її з Довганем, коли той ще не одружувався