Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Ну, — різонув Богдан, — це надто суб’єктивно. Серед журналістів багато й чесних професіоналів.

— Багато, — без роздумів погодився «курій», — але живуть чомусь вони не в Україні. А вся ваша журналістика — це поганий, брудний, занедбаний базар. Який поголовно обминає санепідемстанцію. Розчісування лисих. — І провів рукою по коротко стриженій голові.

— А ви — непоганий оратор, — гідно оцінив почутий спіч професор.

— Я — хлопчик доволі дорослий, і так дешево не купуюся, — в голосі «курія» звучала образа.

— А дорого?

«Курій» змикитив, що його обіграли. Але не здавався, демонструючи агресивну нелюбов до журналістів і всього, що вони накоїли. І ще накоять. Схоже, він звинуватив би їх і в тому, що на землі існують звинувачення. Або що просто з’явилися на світ. А значить — винні в усіх людських гріхах. Так легше. Є кого зробити крайнім. А сам у білих рукавичках спостерігаєш на безпечній відстані.

— Що таке маніпуляції, ми теж знаємо, — перебрав ініціативу водій, закивавши «їжаком». — Тому моя вам щира порада: обминайте нас десятою дорогою — і ми не зробимо вам «бо-бо».

Відверта погроза лякала мало. Засмучувало інше: контакт не встановлено. Елементарний прокол. Груба, непрофесійна робота. Міг з повним правом ставити собі «незарах». З обов'язковим перескладанням восени.

Тим часом із дверей «Капрі» вийшла висока чорноволоса жінка років тридцяти п’яти з бездоганною фігурою і, грайливо, з перебиранням пальчиками, помахавши чоловікам та пославши поцілунок рукою, попрямувала до «Каєна».

«Точно Шер, — спалахнуло в Богдановій голові, а потім зазвучало: — Piu Che Puoi. Piu Che Puoi»[26].

Чоловіки зачаровано дивилися вслід. «Каєн» зірвався з місця і необ'їждженим жеребцем, що за всяку ціну хотів скинути вершника, розгнівано помчав дорогою.

Першим отямився Лисиця:

— Точно Шер… Шерилін Саркисян Лап’єр Боно Оллмен. Її батько — вірменин. Перший псевдонім актриси й співачки — Бонні Джо Мейсон. Шер вона стала 1979 року. А її дочка Честіті нещодавно змінила стать. Тепер вона — він. Чез Боно.

Співрозмовники подивились на «журналіста». Зачарованість від вибриків «Шер» не минала. Богданові вдалося її зберегти. Європеєць показав аборигенам щойно відкритої землі скляне намисто. Чи люстерко. Мимохіть в очах зав’язувалася й стрімко стигла повага. З цим неодмінно треба щось робити.

— А цей ваш «Капрі» давно працює? — махнув у бік гламурної будівлі.

— З новим хазяїном — років десять, — скупо розщедрився на відповідь водій.

— А зі старим ви теж працювали?

— Працював, — знову скупе підтвердження, — а Руслан прийшов років зо два. Ти скільки у нас?

— У вересні два роки буде.

— Ну, я ж кажу.

— І як вам тут? — Богдан, як у кегельбані, запускав кулю за кулею, знаючи, що влучить обов’язково.

— Нормально, — знизав плечима водій. — А тобі, Русланчику?

— А я що? — підпалив нову цигарку молодик. — Я — як усі. Зарплату платять вчасно. Не наїжджають через дрібниці. Не чіпляються, як в інших конторах. Жити можна. Чесно кажучи, бувало й гірше.

— А як з клієнтурою? — пішла наступна куля. — Трапляється, що простоюєте?

— Та по-всякому… — махнув рукою водій. — Але є постійні клієнти. Тих високі ціни не лякають… А ви часом не з податкової? — ніби схаменувшись, з острахом поцікавився він. — А то випитаєте все, а потім перевірки почнуться, а нас із роботи — під зад коліном. А де ще такі умови знайдеш? — Подивився на Руслана. Той витягував чергові «соки» з приреченої на скору загибель сигарети. Лисиця розумів, чого остерігається водій. Таке тепле містечко для невеликого селища — однозначно хвіст жар-птиці, за який вхопився нерозумний спочатку, але успішний наприкінці казковий Іванко-дурник.

— Про це можете не турбуватися, — запевнив. — Я — справді журналіст. І остерігання ваші даремні. Заховаю вас і вашу інформацію так, що ніхто й натяку не знайде.

— Я звик нікому не довіряти, — похитав головою Руслан.

— Я теж, — підтримав водій. — Зараз комусь вірити — дорого. А раніше, бач, не вірили тільки прогнозу погоди й московському радіо.

— Раніше й Земля кругліша була, — всміхнувся Богдан. — А ще раніше — вона взагалі на трьох китах стояла… І все ж… Якщо можна, скажіть, чи бувають у вас банкір Борис Довгань і заступник міністра ЖКГ Олексій Мірошник?

«Аборигени» ледь перезирнулися. Але Богдан помітив.

— Дивіться, яка ситуація, — почав водій. — Ця інформація — не конфіденційна. Її можна виконати не тільки в нас. А коли до цього якимсь боком ми, з'являється тема для неприємностей. А може — і звільнення. Шеф знайде, як рознюхати, звідки просочилося. І тоді прямий шлях на біржу праці. Ви мусите розуміти.

— Тобто бувають? — витягував дещицю за дещицею.

— У нас багато хто буває, — майже прошепотів обережний водій.