Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

з Ольгою. І „Шер“ почала підбивати клинки. Але банкір залишився неприступною фортецею. Як Збаразька, скажімо. Подейкують, що на одному з раутів наша „вічно юна зірка“ знову почала пінити воду довкола. Тоді Довгань не втримався й натякнув, що у цих справах давно вже підросла надійна зміна. Серйозні конкуренти. З шикарними молодими тілами. І красуня „Шер“ залишилася ні в сих, ні в тих. Її гніву не було меж. Особливо зачепив натяк на вік. Як же так? Вона ж молодиться постійно! Сичала, сердешна, наче гадина. І ніби кинулася з погрозами на не-джентльмена. Зрозуміло, що горлала всілякі непристойності й погрози. Стандартні для такої ситуації. Відтоді їхні шляхи не перетиналися. Але, чи забула того відкоша, невідомо. Та найбільший плюс Ганни в нашій справі — її приватний зоопарк. Серед звірів є й вовк. Причому, як не дивно, „наш“, рудий. Отак. Не більше і не менше. Як тобі кандидатура? Ну, гаразд. Міркуй».

Лисиця закрив файл. Думки затанцювали мамбо. Хоча ні — все-таки ламбаду.

«А ця Ганна Василівна цікавенька постать, — почав виконувати наказ Бондаренка. — Інтриганка чистої води. Любить полювання. Навряд чи вибачає образи. Зоопарк, до того ж. З „нашим“ вовком. І сама не в’яне, наче лікантроп. Скільки за тілом не доглядай, а без підтримки зсередини такого ефекту не досягнеш. Тут або генетика, або… Чом би й ні? Образив її Довгань, причому дуже сильно. На живу рану висипав мішок солі. Жінка, та ще й сильна, таке не пробачить. І наша красуня цілком могла затіяти цей „довколавовчий карнавал“. Використавши свою тваринно-лікантропну сутність. Вишукано помстилася Довганю. Потім ще одне аналогічне вбивство. Мірошник знайомий із банкіром. Зв’язок. Перевела стрілки і на Свідерського, і на Горбатюка. Шукайте, панове слідчі, якщо знайдете. Стоп. А не могла вона їх наймати, щоб хлопці шуримурили з цими віп-красунями? І витягти до лісу з їхньою допомогою стає справою техніки. А відставний підполковник Іщенко, теж найнятий, відстежує маршрути обох краль, щоб підготувати розправу? Потім убивають обох жінок і обох кавалерів. Але жінок залишають на місці, а коханців ховають, на передній план висуваючи „вовкулаку“. Навіщо? Щоб довести Довганю, що його молода дружина зрадниця? А заодно — й Мірошникові? Щоб показати, що ті вийшли заміж не за них, а за їхні швейцарські рахунки? Феєрично. Таке теж може бути. На це вказує багато фактів. Хоча довести зраду можна значно простіше й банальніше. Без вовків-вовкулаків. Але вибрано саме такий шлях. Чому?..

Отже, нові можливі вбивці, а реального все немає. Де ж ти ходиш, наш коханий? Як давно ми на тебе чекаємо. Пришли хоч яку-небудь реальну звісточку. Щоб за неї серйозно зачепитися. І витягти тебе на денне світло. Там і роздивимось, що ти за одне. Тварино-людина? Два в одному? Чи все зовсім інакше? Ех, знав би прикуп, жив би в Сочі… Хоча ні. Київ усе-таки кращий. І — рідніший».

35

Лисиця неквапливо повертався з ринку на Тулузи. Пакет «Ашан» уперто тягнув донизу. Та цей тягар тільки піднімав настрій. У пакеті — огірки, помідори, капуста, цибуля, кріп, петрушка. Все потрібне. Все поживне. Не забув і про солоденьке — персики, яблука, сливи. Непоганий букет вітамінів. І смакоти. Тут вони, слава Богу, поєдналися. Вдала гармонія. І бажана. Бо часто доводиться миритися з формулою «усе корисне — не смачне, ну а смачне — не корисне». Сьогодні вона не працювала.

Дитячий майданчик дзвенів гамором веселої малечі. Поки матусі обговорювали вчорашнє «мило» чи банально пліткували, їхні чада розкошували на «дворових просторах». І хоч це не так багато, для трирічного малюка роздолля вистачало з головою. Та й голова від землі піднялась ще не високо.

Якийсь насурмонений молодик тримав натягнутим повідок бультер'єра. Без намордника, пес активно розбризкував навсібіч живу загрозу і для дітей, і для їхніх матусь, і навіть для професора. Пістолета із собою не мав. Крім пакета, — лише мобільний і ключі від квартири. Не надто надійна зброя. Всередині заворушилося гиденьке змієня. Але, на щастя, собака потягнув господаря десь у бік дитсадочка, оточеного бетонним муром. Зрозуміло. Загледів кота. Слава Богу. Подалі від дітей. «Поцілуй його… — подумав роздратовано. — Не дурний придумав вигулювати собак у намордниках. Причому закріпив це в законі. Та ще й таких. А ці плюють на всі закони…»

Обізвався мобільний. Дістав із кишені шортів. Знову Бондаренко. Хай новина виявиться доброю. Інших наслухався доволі. Та це бажання небо пустило повз вуха. Не сьогодні. Черги й ліміти.

— Нове вбивство, Богдане, — некрологічно повідомив головред. — Генерал Гжицький. І як, ти гадаєш, це зроблено?

Богдан занімів. Перестав чути світ. Наче в ньому вимкнули звук. Руки ослабли. Ледь не випустив пакета з цінним вантажем. З'явилося нестримне бажання завити. Вовком. На місяць. На сонце. На що завгодно. Завити голосно. Тужливо. Протяжно. Або зайтися істеричним сміхом. І хай ніхто не зупиняє. Щоб той клубок, утворений довкола серця, витиснути назовні. Проте не вибрав ні те, ні інше. Просто ніби відключився. Для вибору треба думати. А Лисиця раптом усвідомив, що розучився. Не забув, а саме розучився. Відчайдушно сподівався, що не надовго. Бо… Ще одна задача. З новими іксами. А може — і старими. Тільки в новій обгортці.

— Знайшли вдома, — стомившись слухати тишу, продовжив головред. — А будинком розгулював… вовк… «Наш» вовк… Дружина поїхала до Моршина. У санаторій. Син, стурбований тим, що батько не відповідає по жодному з телефонів, приїхав і…

Лисиця завмер. Уявив себе в такій ситуації. Постійно дзвонить. Нервує. Серце несамовито тарабанить у шибку грудей. І — жахнувся. Ні. Таких перевтілень, хай і віртуальних, йому не потрібно. Втрачати рідних — задоволення надто болюче. Навіть у думках.