Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Ну-у-у… — вдавився нечленоподільністю Богдан. — Треба ознайомишся зі статутом, програмою, ідеологією… До того ж, я «міцний професіонал» у дещо іншій сфері.

Така відповідь партайгеносе не спантеличила. Навіть підбадьорила.

— Ось, — протягнув візитівку, — там є адреса сайту. На ньому знайдете відповіді на всі питання. І телефони, якщо надумаєте до нас. Чи просто захочете допомогти.

«Хоменко Анатолій Іванович, — прочитав Лисиця, — генеральний секретар Партії міцних професіоналів».

— А, до речі, в якій галузі ви професіонал? — не заспокоювався партійний везувій.

— Лінгвістика. Англійська й французька мови.

— Шикарно, — щиро зрадів генсек, — саме те, що треба. Очолите міжнародний відділ.

«Ось тобі й маєш, — здивувався Богдан, — одним махом ще й політичну кар’єру зроблю… Та й запрошує САМ… Життя сповнене несподіванок».

Подякувавши й пообіцявши подзвонити, рушив зазубреним маршрутом.

Ненову будівлю оздоровчого комплексу зовсім недавно причепурили. З використанням новітніх технологій. Яскравий фіолетовий колір одразу ж виділяв з-поміж решти. Не таких гламурних. Які лише заздрісно поглядали на «цукерку». Лисиця подумав: понти. Хоча, людина — це передовсім стиль. Хтось мудро сказав. Тоді це не понти, а просто відчуття стилю. Свого. Неповторного. Втілення внутрішніх рухів. Отакі два різні погляди на одну калюжу.

Люба Асікс упевнено виросла на парковці. Завмерла ліворуч самотнього чорного «Каєна» з обласними номерами. Ввімкнувши сигналізацію, Лисиця рушив до «Капрі».

Із трьох поверхів вікон усі на першому заґратовано. Неподалік центрального входу — переконливих розмірів щит. Перелік послуг і велике, на всю довжину, зображення привабливої жінки. Вона демонструє таке задоволення, ніби вийшла заміж за олігарха й він відійшов у царство небесне прямо на весільній церемонії. Встигнувши, щоправда, заповісти молодій дружині всі свої численні статки.

Щит підказав, що в оздоровчому комплексі на тебе чекає шикарна сауна з басейном, масажний кабінет, солярій, різноманітні косметологічні процедури і ще багато чого такого, що можуть собі дозволити «тільки найкращі люди». Правда, не написано, хто це такі. Значить, кожний вирішує сам. І професор не виняток.

З протилежного від щита боку самотньо димів сигаретою молодик. Середнього зросту. Худий. Засмаглий. Впадали в око розвинені м’язи й коротко обстрижене волосся. Краєм ока бачив, як курій затягується з таким відчуттям, ніби після марафонського забігу припав до джерела життєвої енергії. Нарешті.

Тим часом на парковку в’їхала й стала праворуч від «Каєна» післяпенсійна жигулівська «шістка». Колись білого, а зараз — «брудного» кольору, всіяна дрібними цяточками іржі. Ніби по ній стріляла ціла армія ліліпутів зі своїх «грізних гаубиць». На світ з’явився невисокий міцний чоловік років сорока п’яти з їжаком волосся, нещадно атакованим сивиною. Замкнувши «шістку», рушив до «курця-марафонця». Йшов так, наче тільки-но лишив на парковці не застарілі морально й фізично «Жигулі», а отой чорний «Каєн». Та й життям людства теж керував він.

«Молодець, — оцінив Богдан, — психологія відрегульована».

— Ну що? Поміняв? — востаннє пихнув «курій» і кинув недопалка до урни.

— Поміняв, — підтвердив водій, простягнувши співрозмовникові правицю.

— Таж бачилися зранку, — сказав той, але відповів належно. За протоколом і з усмішкою.

— Я й забув, — почухав потилицю водій. — Вранці як поїхав, наче кілька днів минуло. Ніби й роботи небагато, а Ромася як зачепився… Добре, хоч узяв недорого. Молодець. З мене завжди півціни бере. А робить — як за повну.

— Нормально зробив?

— Думаю, так, — упевнено відповів. — Та ти ж його знаєш: якщо береться, то вже робить. А тут все тихо? — кивнув у бік «контори».

— Повний штиль. Тільки «Шер», як завжди, вже кілька годин процедуриться.

— Я й бачу, що її дирчик на парковці кисне. Ну, думаю, бабуся знову молодитися приїхала. Процедури, штукатурка — і вперед. Видавати себе за «дівчиноньку на виданні». Амури з молодими крутити. Пити повну чашу життя Ото непосидюща. Шостий десяток уже, а все гарує, ніяк не заспокоїться…

— Кожному своє… — філософськи підсумував «курій». — Не забороняється.

— Це точно.

Лисиця наблизився. Привітався, Зустріли насторожено.

— А ви тут працюєте? — видав якомога щиріше.

— І що? — безцеремонно запитав водій.

— Нічого, — відповів Лисиця, не зменшуючи щирості ні на грам. — Просто, хотів дечим поцікавитися.

— У нас?! — водій реагував першим, ніби питання його ображали.

— Так.

— І про що? — знову не дав відкрити рота «курієві».

— Я — журналіст, — заметушився, шукаючи посвідчення. — Збираю інформацію про оздоровчу інфраструктуру області.

Нарешті посвідчення знайшлося, але потреба в ньому — зникла.

— Не люблять у нас журналістів, — нарешті вставив «курій» і свої шість однією монетою. — Вони зараз гірші за повій. Так ті хоч не приховують, що торгують собою. І ціни називають відверто. А ці ліплять із себе всесвітніх мучеників. Найщиріших борців за демократію. Народне благо. Самі себе обирають на страдницьку роль героїв із передової.