За браком доказів - Кріс Тведт

— Бідолашна Попелюшка мусила повернутися додому ще до півночі, — промовила вона. — А нам можна танцювати хоч до ранку.

— Зате вона знайшла собі принца!

— Та чхати на принца! Впевнена, що він був занудою!

— Може, уже б одяглася? — запитала мати.

— Зараз!

— Надворі білий день, а ти досі в піжамі.

Еріка зітхнула, опустила на коліна планшет.

— У мене ж вихідний, мамо! Чому ти чіпляєшся?

— Точно не хочеш піти зі мною до тітки Тірід? Вона була б рада тебе бачити.

— Зате я не маю жодного бажання бачити її.

Мати стиснула губи. Еріка добре знала той вираз обличчя — непомильна ознака материного невдоволення.

— Тобі двадцять сім, а іноді поводишся, як дівчисько перехідного віку.

Еріка знову мовчки схилилася над планшетом. Мати вийшла з кімнати. Коли повернулася, була в пальті й у чобітках.

— Тітці вітання! — озвалася Еріка.

— Коли поїдеш до себе? — запитала мати.

— Завтра.

— Так скоро?

— У мене чергування.

— Зрозуміло, — мати трохи пом’ялася і додала: — Якщо захочеш пройтися, то не тягни, не варто гуляти поночі.

Безгучне зітхання.

— Та йди вже, мамо. Бувай!

Побути на самоті — велика полегша. Двох днів з матір’ю вистачало, зазвичай, по горло. Іноді сама собі дивувалася, навіщо їздить додому. Вона пішла в душ, довго насолоджувалася струменями води. Найкраще вдома — це простора ванна. Помешкання, яке вона винаймала в Берґені, було тісне, хоч і затишне.

Вона вдягнулася. І аж тоді побачила, що Юганна телефонувала вже тричі.

— Привіт, це Еріка. Щось сталося?

— Так, — відповіла подруга. — Зачекай хвилинку.

Еріка чула звуки кроків, хряскіт дверей, а тоді Юганна знову взяла слухавку.

— Так, привіт, вибач, але я мусила вийти надвір, щоб поговорити.

— Ти на роботі?

— Так, саме закінчила чергування.

— Якийсь екшн?

— Тому й телефоную. По радіо передали опис чоловіка, якого треба остерігатися, і суворо попередили не затримувати його самотужки, а, щойно побачивши, повідомити поліції.

— Де ви його роздобули?

— Та ніде… Навіть на очі не потрапляв. Коли ми пішли на пікет, я запитала свого шефа, про кого йдеться. Виявилося, той тип утік з Саннвікена. І тоді мені спало на думку, що ти ж з Далгайма, правда?

— Ну, так…

— А той тип теж з Далгайма родом. Якийсь божевільний покруч. Маґнус Саннторв. Знаєш такого?

Еріка відразу здогадалася, про кого мова, ще й імені не почувши.

— Усі в Далгаймі знають, хто такий Маґнус Саннторв, — нарешті озвалася вона.

Розмова розбудила тривогу. Минуле й сьогодення немов перекрутилися вузлом, ніби всі її захисні механізми враз зазнали атаки. Еріка заквапилася. Мати забрала авто, але стежкою через ліс не так вже й далеко йти. Від згадки про лісову стежку, вона аж внутрішньо зіщулилася. Еріка вже багато років нею не ходила, але обходити дорогою надто довго.

Колись вона раділа кожним відвідинам хутора, а тоді раптом перестала туди навідуватися. Хутір, мовби перестав для неї існувати, мовби вона ніколи й не знала тамтешніх мешканців.

Еріка глибоко вдихала чисте, холодне повітря. Сонце зайшло, долина поринула в сутінь. Ліс став густіший, зімкнувся навколо неї. Ніч пучнявіла поміж стовбурами дерев, розсіваючи мозаїчні тіні. Еріка зупинилася, задерла голову: угорі, на тлі вечірнього неба, виднілися переплетені гіллям крони. Коли ввімкнула ліхтарик, усе навколо поза кружалом світла стало темнішим і моторошнішим. Ліпше без ліхтарика, мовила вона сама до себе. Навіть у найглибшій пітьмі тут не заблукає. Що забула голова, згадають ноги.

Коли Еріка почала спускатися стрімким схилом, з-під ніг посипалися дрібні камінці. На дні яруги стежка проходила під навислою скелею. Вона йшла, дивлячись просто поперед себе, ніби це могло вберегти її від того, щоб не бачити, не згадувати. І все ж краєм ока помітила обриси розколини в камені, отвір у щось темніше за найтемнішу ніч. Дихання збилося, її охопив трем.

Коли вийшла з лісу, відразу здалося, ніби похолодніло на кілька градусів. Перед нею простиралися зорані ниви хутора Саннторв. У чоренній темряві луки біліли інієм. Під ногами захрумкотіла мерзла трава, коли вона відчинила ворота й рушила до будівель віддалік. Пошкодувала, що не вдягнула рукавиць. Долоня, якою стискала рушницю, заледеніла.

За п’ятдесят метрів від подвір’я садиби Еріка зупинилася, роззирнулася, прислухалася до глухої тиші навколо. На небо випорскували одна по одній міріади зірок. Щось ворухнулося в пітьмі, і вона аж заклякла. Потім почулося тихе іржання і тупіт копит: коней досі ніхто не загнав з вигону до конюшні.

Вона вмовляла саму себе заспокоїтися. Нема чого давати волю фантазії. Він у дорозі, звісно, він десь у дорозі, але часу в неї достатньо.

І все ж щось було не так. У такий мороз коні давно мали стояти в конюшні.

Еріка вагалася, а тоді вийняла з кишені патрон. Meханічний брязк затвору пролунав, мов стартовий сигнал, і вона рушила далі.

Мене розбудив дзвінок у двері. Глянув на мобільний — ще глупа ніч. У такий час доби я не мав