За браком доказів - Кріс Тведт

З божевіллям усе інакше.

Божевілля непередбачуване, без мети й сенсу, у ньому немає раціонального зерна. Можливо, її стримує не лише страх, думала Сюнне, у кожному випадку, і страх теж. Сюнне завжди вважала себе тверезомислячою людиною, що сприймає світ в аналітичний спосіб. Як спілкуватися з людиною, яка бачить дійсність крізь інші окуляри?

Вона глибоко вдихнула й відчинила дверцята авта.

— Ви вже бували колись у закритих психіатричних закладах? — запитав доглядач, відчиняючи перед нею двері.

То був чоловік приблизно її віку, зі світлим, зачесаним назад волоссям.

— Ніколи.

Жестом він пропустив її перед собою.

— Ясно… Тут ми тримаємо найважчих пацієнтів. Таких відділень на всю Норвегію лише три: «Брьосе» у Трьоннелазі, «Дікемарк» в Естланні й наше — у Саннвікені.

Доглядач зупинився, замкнув за собою двері.

Сюнне звернула увагу на його міцні, треновані руки. Сильні руки, мабуть, просто необхідні, подумала вона.

— Важко тут працювати…

— Іноді дуже важко, це правда. Не те місце, де персонал працює все життя до самої пенсії.

— А ви вже скільки часу тут?

— Та вже довгенько, але я лише на підміні, тому мені легше.

Ще одні двері, цього разу металеві. На вікнах подвійні грати.

— Я повинна… знати щось особливе, перш ніж увійду?

На губах доглядача з’явилася професійна заспокійлива усмішка.

— Не хвилюйтеся. Зазвичай у нашому відділенні все спокійно. Якби щось пішло не так, ми втрутимося. У нас добре вишколена команда.

— Гаразд… А про мого клієнта можете щось розповісти?

— Маґнус доволі тихий. Проблем з ним майже не буває.

У Сюнне на язиці вертілися тисячі запитань. Що таке «майже»? Якщо виникають проблеми, то які? Але не встигла нічого запитати, бо доглядач завернув за кут і зупинився ще перед одними дверима. Скільки іще дверей їм доведеться проминути?

— Ось наше відділення, — сказав доглядач.

Сюнне завважила, що цього разу він не пропустив її першою. Вона сторожко рушила за ним, хвилюючись, що на неї чекає.

Вони увійшли до відпочинкової кімнати, де цілком звичайні на вигляд чоловіки читали, розкладали пасьянс або стиха розмовляли. Одні — пацієнти, інші — доглядачі, та якби не біла форма, важко було б розрізнити, хто тут хто. Двоє підвели на неї голови, один кивнув, решта цілковито її ігнорували.

— Маґнус у своїй палаті, — промовив доглядач.

Він повернув праворуч і рушив перед Сюнне коридором. Перед прочиненими дверима стояв пошарпаний чорний фотель.

— Я сидітиму тут, — сказав доглядач.

— ОК.

— Спокійно заходьте, — підбадьорив він, помітивши її нерішучість. — Маґнус знає про ваш прихід, чекає… Але дверей не зачиняйте.

— Це конфіденційна розмова з клієнтом, і я не впевнена, чи… — спробувала запротестувати Сюнне.

— Усім, без винятку, відвідувачам не дозволяється залишатись наодинці з пацієнтом за зачиненими дверима, — твердо мовив доглядач. — Ці правила встановлені задля вашої ж безпеки. Якщо ви тихо розмовлятимете, то я нічого й не почую. До того ж, я пов’язаний обітницею мовчання.

Сюнне ввійшла до палати услід за доглядачем, відчуваючи значне полегшення.

Палата була якась гола й позбавлена індивідуальності, як готельний номер. Письмовий стіл перед вікном, стілець, ліжко — ото й усе. Жодних прикрас, жодних особистих речей. Маґнус Саннторв сидів на ліжку. При появі Сюнне він не підвівся, навіть руки для привітання не простягнув.

— Добридень! — привіталася Сюнне. — Я — Сюнне Берґстрьом.

Чоловік на ліжку мовчав, вичікувально дивлячись на неї.

— Я адвокат, — додала вона.

А що чоловік далі мовчав, вона поклала теку з документами на стіл, взяла стілець, обернула до нього й сіла.

Якийсь час вони сиділи, вивчаючи одне одного. Скидалося, що мовчання не створювало Маґнусові дискомфорту. Руки спокійно спочивали на колінах. Сюнне швидко глянула в документи на персональні дані — Маґнусові виповнилося двадцять вісім років. Темна чуприна спадала на карі очі, правильні риси обличчя, шкіра бліда й волога. Трохи повнуватий. Воно й не дивно після стількох років під замком. Йому б більше сонця, свіжого повітря й моціону, то був би дуже привабливим чоловіком, подумала Сюнне.

Сюнне першою порушила мовчанку.

— Чим я можу вам допомогти, Маґнусе?

— Мені надокучило, — відповів він тихим, монотонним голосом. — Тут, як у тюрмі. Навіть гірше. Усе замкнене день і ніч.

— Я розумію… Скільки часу ви тут перебуваєте? Сюнне це знала, але хотіла з’ясувати, як він орієнтується в дійсності.

— Сім років.

Правильно принаймні.

— Гаразд! Вас засудили до примусового психіатричного лікування, так?

Маґнус кивнув.

Його обличчя було, на диво, порожнім і безживним. Цікаво, така безвольність — наслідок хвороби чи сильних психотропних ліків, подумала Сюнне.

— І не хочуть звідси відпускати?

— Ні.

— Як думаєте, чому?

— Кажуть, що я хворий.

— Яка у вас хвороба?

— Психічна. Параноїдальна шизофренія.

— Це правда?

Маґнус уперше завагався з відповіддю, ніби запитання прозвучало надто несподівано.

— Ні, — нарешті промовив він. — А може, й так… Але я вживаю ліки. Доки вживаю ліки, доти здоровий.

— Добре… Ми зможемо висунути в суді вимогу змінити умови вашого утримання, коли мине рік після останнього перегляду вироку, але…

— Саме минув рік, — урвав її Маґнус.