За браком доказів - Кріс Тведт

Навколо неї сиділи три мовчазні літні жінки.

— Хто ці люди? — запитав я пошепки в пані Сьоренсен.

— Три старші — до Бірґера.

— Щось у нього серед клієнтів забагато підстаркуватих дам.

— Та вони без кінця міняють свої заповіти, — скривила губи пані Сьоренсен. — А ще він допомагає їм залагоджувати всілякі практичні справи. Оплачує рахунки, замовляє ремонтників — усе на світі.

— А та, що гойдається?

— Клієнтка Карли.

— Можна було й не питати, — пробурмотів я. — Сюнне говорила, що нам варто взяти побільше бізнес-клієнтів, але я щось маю сумніви…

— Хочеш облаштували окрему почекальню для божевільних? — саркастично запитала пані Сьоренсен. — Тоді треба буде ще й для насильників та психопатів виділяти окрему кімнату!

— Вони вже мають свою окрему кімнату — у тюрмі. Але хай би Карла скоріше брала те дівча. Бо їй щось геть недобре…

Мов за командою, дівчина почала плакати, страшно схлипувати й труситися. Я вже злякався, що три старушенції кинуться в паніці навтьоки, але все сталося навпаки. Та, що сиділа на іншому краю канапи, присунулася ближче й обійняла дівчину за плечі.

— Ну-ну, — примовляла вона. — Ну-ну, усе буде добре, ось побачиш.

Дві інші теж нахилилися ближче, підбадьорюючи бідолашну. Я подумав, що ці жінки, яких я ще мить тому готовий був трактувати ледь не зневажливо, прожили достатньо довге життя, щоб зуміти без вагань виявити співчуття до ближнього. Мені стало соромно…

Ми вже дообідували, коли прийшла Карла. Вигляд мала втомлений.

— Як справи з твоєю клієнткою? — запитав я.

Вона скрушно похитала головою.

— Зле… Я хотіла запитати, чи не міг би хтось з вас взяти на себе одну справу… Мені зателефонували з психіатричного закладу в Саннвікені. Один клієнт хоче змінити адвоката.

— А сама не можеш? — запитала Сюнне.

— Не маю часу, — Клара відмахнулася рукою. — Ось щойно перекушу канапкою, то повезу клієнтку в лікарню, а потім маю ще кілька невідкладних справ.

— Про що йдеться?

— Та все, як завжди. Чоловіка засудили до примусового лікування, а він більше не хоче там залишатися. Може, візьмеш?

— Завжди готова, але я мало що знаю про психічні розлади, — сказала Сюнне.

— Це не має значення! Просто поспілкуйся з клієнтом, а юридичний бік справи обговоримо згодом.

— ОК! Розкажи в двох словах про нього.

— Звати Маґнус Саннторв, ото приблизно й усе, що я про нього знаю.

— Ого, — ні до кого не звертаючись, промовив Бірґер Біркгауґ.

— Знаєш, хто він? — запитала Сюнне.

— Дуже добре знаю, хто такий Маґнус Саннторв. Відразу кажу: дуже сподіваюся, що тобі не вдасться звільнити його з того закладу.

Сюнне звела вгору брови.

— О? А що він вчинив?

— Маґнус Саннторв має два людські життя на своєму сумлінні. Він убив свого брата.

— Овва! А другий хто?

— Водій автобуса. Хоча в його смерті звинувачення йому не висували.

— Чому?

— Не було, як ми вважали, суб’єктивної вини. Водій помер від обширного інфаркту, коли вбивця помахав перед лобовим склом автобуса відтятою головою брата.

— Господи милосердний! — промовив Рюне Сайм. — Я пам’ятаю ту справу. Але то давно було.

— Сім з половиною років тому, — ні на мить не задумавшись, відповів Бірґер.

Карла подавилася канапкою, помахала Бірґерові пальцем.

— Гадаю, він тоді був хворий, — сказала вона. — Якщо йому присудили примусове лікування, маю на увазі.

Бірґер кивнув.

— Дуже хворий.

— То чому Сюнне не варто витягати його з клініки, якщо він одужав? — допитувалася Карла.

— Звучить начеб просто й чудово, — відповів Бірґер. — Але я дуже сумніваюся, що його односельці погодяться з тобою, Карло. Такі жахіття безслідно не минають і не забуваються.

— Вважаєте, що ми повинні довічно ув’язнити в божевільні здорову людину за вчинок у неповносправному стані? Це неправомірно ні з юридичного, ані з медичного кута зору. Бо в цьому випадку йдеться винятково про страх суспільства й осуд того, що ми називаємо божевіллям. Примусове утримання можна виправдати, якщо хтось не здатний до інклюзії, порушує встановлені норми. Таких людей ми відгороджуємо від суспільства, садимо під замок, щоб убезпечити себе від контактів з ними. Але не в цьому випадку.

Бірґер Біркгауґ м’яко глянув на неї, майже з поблажливістю.

— Сподіваюся, ти розумієш, що я кажу не про це, Карло. Деякі люди небезпечні. Настільки небезпечні, що треба добре подумати, перш ніж відпускати їх на волю.

Сюнне почувалася трохи незручно. Вона могла б поїхати автобусом, бо Саннвікенська психіатрична лікарня розташована за п’ять кілометрів від центру Берґена, натомість випросила в Рюне Сайма його новеньке «ауді», і тепер насолоджувалася короткочасним відчуттям шику, швидкості й потужності авта. Вона поставила «ауді» на лікарняній автостоянці, трохи посиділа за кермом, вивчаючи старі муровані будівлі. При блідому зимовому світлі вони мали величний, доглянутий вигляд. Жовтувата побілка аж сяяла на тлі темного лісу, яким поросли схили гори Саннвіксф’єллє.

Сюнне відчувала страшенну нехіть до цього візиту. Десять років вона працювала з насильниками, грабіжниками й убивцями. Вмовляла сама себе, що нинішня зустріч з клієнтом нічим не відрізняється від інших, однак в глибині душі знала, що це не так. Навіть найжахливіші злочини мають елементи, зрозумілі більшості людей. Ми розуміємо, що таке потяг до насильства, хоча сам цей стан нам