За браком доказів - Кріс Тведт

«…Отже, я вважаю, що прокуророві не вдалося надати незаперечних доказів вини мого клієнта, тому суд повинен визнати його невинуватим, за винятком двох доведених епізодів про завдання тілесних ушкоджень, про які вже мовилося раніше. Тому висновок буде таким…»

Суддя нотував, доки я виголошував свою доповідь, називаючи пункти звинувачення, за якими хлопчина з похиленою головою за два метри праворуч від мене мав бути визнаний невинуватим, а за якими була доведена його вина, і просив у суду поблажливості.

— Прошу суд виявити поблажливість, виносячи присуд моєму клієнтові, — закінчив я промову й сів, вихолощений і виснажений, як завжди після дебатів.

— Дякую, адвокате Бренне, — промовив суддя. — Ваша репліка, прокуроре? Ні? Чудово! Вирок буде оприлюднено приблизно через чотирнадцять днів. Суд оголошує засідання закритим.

Суддя підвівся і, розвіваючи полами мантії, покинув зал з помічниками на хвості.

Мій клієнт мав розгублений вигляд, розгубленість не сходила з його обличчя упродовж усього судового процесу, мовби він так і не допетрав, що ж сталося. Йому виповнилося лишень сімнадцять, та, як на свій вік, він був високий і кремезний. Багато років тільки те й робив, що без жодного приводу ув’язувався у вуличні бійки. На суді він пояснив, що розважався на вихідних, мав таке хобі, як ото інші грають у музичних гуртах чи ганяють у футбол. Два умовні вироки й запевнення підсудного, що він виправиться, не завадили йому й далі бути забіякою. Тепер він сидів у СІЗО і сидітиме там до оголошення вироку.

Полісмен вийняв кайданки, і хлопець слухняно простягнув руки.

— Добра була промова, — почувся за спиною чийсь голос.

Я обернувся. Жінка, одна з поліцейських, усміхалася мені. Вона була дуже симпатична, з великими темними очима, каштановим волоссям і широкими вилицями, а ще видавалася мені незбагненно юною.

Я теж усміхнувся.

— Знаю з власного досвіду, що поліцейські переважно нудяться в суді й, по суті, сплять з розплющеними очима, а ви, виявляється, слухали?

— Завжди приємно слухати людину, бездоганну у своїй професії, — відповіла жінка.

— То що… ви б його виправдали? — поцікавився я, збираючи свої речі.

Жінка знову всміхнулася.

— Ви добрий адвокат, але не аж такий добрий…

— Як справи? — запитала Сюнне, коли я повернувся в офіс.

— Не найгірше, якщо зважати на обставини, але ж ти знаєш…

— Я, здається, знайшла нам нове приміщення, — урвала мене Сюнне.

— Ого! І де?

— Ходімо, я тобі покажу. Я позичила ключі в ріелтора.

— Отак відразу?

— А чого тягнути? Це в самому центрі, та й тобі по дорозі. Давно час виїхати з цієї халабуди.

Сюнне мала рацію. Мій кабінет був не більший за комору для віників. Ледве вистачало місця на стіл і стілець між переповненими полицями, які вгиналися під вагою товстезних тек.

Ми звернули на пішохідну вулицю. Підбори Сюнне цокали по асфальті. Вона була вдягнена дуже стримано. У темно-синіх штанах, такого ж кольору піджаку і білій блузці Сюнне мала вигляд жінки-адвоката в розквіті сил, як воно й було насправді.

Мабуть, Сюнне відчула, що я її розглядаю, бо скоса зиркнула в мій бік.

— Твій костюм уже дозрів до барахолки, Мікаелю.

Я пробурмотів щось нерозбірливе.

— І постригтися тобі варто, — додала вона.

Я зупинився, обернувся до неї.

— Зібралася за мене заміж, Сюнне?

Сюнне вражено глянула на мене.

— Що? Що за дурниці!

— Просто подумав, якщо вже ти поводишся так, наче ми десять років одружені, то чом би не узаконити наші стосунки!

— Ха-ха! Дуже дотепно, Мікаелю! Але, боюся, ти для мене надто старий. Я вже за кілька тижнів з тебе весь дух виб’ю!

Її слова, мов удар під дих, але чим я міг його парирувати? Іноді я почувався застарим навіть для себе самого.

Ми рушили далі, повз Мюрен з білими повапнованими стінами. Колись цей будинок служив резиденцією начальника фортеці Берґенсгюс. Тепер тут була крамниця, у якій, мовби задля підкреслення місцевих особливостей, продавали майже винятково дощовики й парасольки.

— Куди ми йдемо? — запитав я.

— Скоро побачиш, Мікаелю, — загадково відповіла Сюнне.

Вона вела мене східною набережною Страндґатен, звернула праворуч, у напрямку будівлі суду, Тінґгюсе. Десь посеред того міського кварталу зупинилася, вийняла з торбинки ключі.

— Весь п’ятий поверх вільний, — сказала Сюнне.

Я ходив з кімнати в кімнату. Звук кроків відлунював від порожніх стін. У цих кабінетах я провів чималу кількість років свого активного професійного життя. Кожна кімната, до якої я заходив, таїла свої спогади. Люди, які мене зрадили; справи, які через інтриги не потрапляли до моїх рук, — ці спомини врізалися найглибше в пам’ять. Були, звичайно, і приємні моменти, але тепер, коли минуло стільки часу, поразки пам’яталися ліпше, аніж тріумфи.

У кутовій кімнаті я стояв довше, роззирався на всі боки. Колись тут був мій кабінет.

— Хочеш собі його повернути? — запитала Сюнне.

— Ти, справді, вважаєш, що нам треба переїхати саме сюди?

— Чому — ні?

— Вони мене вишворгнули звідси за першої ж нагоди, — промовив я, сам вражений гіркотою в голосі, яка нараз на мене накотила. — Мої колеги! Всадили ніж у спину!

— Я знаю. То й що з того? Ці кімнати — усього лиш… стіни,