За браком доказів - Кріс Тведт

— Та що ти! Ніколи так не суджу!

Сюнне закотила очі.

— Прошу лише про одне — дай їй шанс.

Я саме розмовляв телефоном з одним сварливим клієнтом, коли подзвонили у вхідні двері. Розмови не годилося уривати, тож я не відразу поклав слухавку і вийшов у приймальню. На канапі невимушено розсілася молода жінка. Коротке, на міліметр від голови, висвітлене волосся. Висока й струнка. Коліна й лікті стирчали в різні боки.

Жінка підвелася і стала одного зросту зі мною, подала руку.

— Я — Карла.

Сюнне мала багато подруг. Вони однаково розмовляли, однаково вдягалися, навіть сміялися однаково, але Карла дуже від них відрізнялася. Дерті джинси, запраний, довгий по коліна мішкуватий плетений светр. Усе це разом з густо наквацяними віями й повіками і витатуйованим колючим дротом на шиї робило її більше схожою на клієнтку, ніж на адвоката.

Я намагався не показати, наскільки ошелешений, запропонував каву. Вона погодилася. Кожний зі своїм кухликом кави, ми подалися в кабінет Сюнне. Карла роззирнулася, схвально кивнула на картину на стіні — кольорові коні, сині й оранжеві.

— Гарно. Тобі подобається мистецтво?

— Це кабінет Сюнне. Користуюся ним для зустрічей, якщо тут вільно. Мій надто тісний.

— Чому?

Я непорозуміло глянув на неї.

— Що — чому? Я ж казав, тут зручніше.

Карла похитала головою.

— Я не про це питала. Ти старший за Сюнне, відоміший за неї, до того ж, чоловік, то як так сталося, що її кабінет просторіший за твій?

— Вона прийшла сюди раніше за мене.

Карла вичікувально дивилася на мене, ніби відповідь здалася їй невичерпною.

А історія така, що кілька років тому, коли я втратив адвокатську ліцензію і не знав, куди подітися, Сюнне мене пригріла. Однак розповідати про це Карлі наміру не мав.

— Я так розумію, що ти не проти працювати в нас? — запитав я після секундної паузи.

Карла кивнула.

— Так! Сюнне казала, що ви готуєтеся до переїзду, і в новому офісі буде більше місця.

— Де ти працюєш?

Дівчина завагалася.

— Ну, я працюю з дому.

Тепер настала моя черга чекати продовження, бо відповідь видалась мені невичерпною.

— Я пішла зі своєї попередньої роботи шість місяців тому. Стала сама собі працедавцем, але без нормального офісу. Мені пощастило набрати клієнтів зі сфери психічної охорони здоров’я. Для перехідного періоду таке годиться, але ж не до віку.

— Розумію.

Робота вдома й божевільні клієнти. Не надто радісна перспектива.

— А раніше де працювала?

— У юридичній конторі «Вінтер & деПресс».

Оце було несподівано! Одна з найбільших юридичних фірм країни у сфері підприємницького права. Я намагався собі уявити її в такій конторі, але не зміг. Карла усміхнулася, потішена моїм приголомшеним виразом обличчя.

— Там я інакше вдягалася. І цього не мала, — вона торкнулася татуювання на шиї. — Набила собі в день звільнення. Не так з великого бажання, припускаю, як від відчуття, що тепер багато чого можна. Знаю, таке вже начеб вийшло з моди, але мені завжди кортіло мати тату.

— Чому пішла з фірми? Вигнали?

— Ні! Не думаю, що вони дуже за мною сумували, але пішла я з власної волі.

— Але ж чому?

Карла стенула плечима.

— Не мала більше бажання там працювати.

— «Вінтер & деПресс» — добра фірма. Вони могли б багато чого тебе навчити.

— Звичайно, але яке мені діло, виграє чи програє позов той чи той мільйонер? Не для того я вивчала юриспруденцію.

Дівчина випросталася на стільці.

— Я хочу робити щось важливе й сенсовне. У суспільстві не бракує людей, розчавлених системою, і вони потребують професійного захисту.

— «Вінтер & деПресс», я вас слухаю, — сказав голос у телефоні.

— Це — адвокат Мікаель Бренне. Я хотів би поговорити з Мортеном Меландером.

— Хвилинку, запитаю, чи він не зайнятий.

Ми з Мортеном разом вчилися, але після університету наші шляхи рідко перетиналися. Кримінальне і підприємницьке право — два різні світи.

Минуло кілька секунд, і в слухавці почувся голос Мортена.

— Мікаель Бренне! Як приємно! — йому наче й, справді, було приємно чути мене. — Чим можу прислужитися?

— Розкажи про Карлу Кесслер.

Його басовитий, розкотистий сміх асоціювався мені з дубовими панелями й дорогим коньяком.

— Про Карлу? Здібна дівчинка, з професійного кута зору, а в іншому — просто нестерпна.

— Чому нестерпна?

— Ти ж знаєш, ми всі ідеалісти в юному віці.

— Це правда, — погодився я, хоча не міг нічого подібного пригадати в юнацтві Мортена.

— У цьому немає нічого поганого, але в Карли екстремальний ідеалізм. Її безмежна наївність може хіба позмагатися з цілковитим несприйняттям авторитетів. Якщо ти телефонуєш з приводу її працевлаштування в себе, раджу відкласти і то надовго.

— То які враження? — перше, що запитала Сюнне повернувшись в офіс.

— Від Карли? Доволі специфічна, — відповів я. — Чесно кажучи, ми цілком могли б обійтися і без неї, якщо Рюне приведе з собою колишнього інспектора поліції.

Сюнне вмить спохмурніла.

— Якщо ти думаєш, що я працюватиму лише з дядьками, які